Епізод 4: І з серця ти не йдеш, хоч я й просив

Блакитний ефір гуляв під моєю шкірою і сочився назовні. Я ввібрала занадто багато енергії. Перехожі дивились на мене з жахом і поступались дорогою. Тримаючись за стіну якоїсь будівлі, я повільно просувалась вперед, аж поки не вирішила трохи перепочити. Поглянувши у скляну вітрину, побачила власне моторошне відбиття. Шкіра набула блідого синюшного відтінку, а на обличчі виступили яскраво блакитні жили, що перетворювали мене на інопланетянку чи якесь казкове чудовисько.

Навколо почали збиратись люди. Всі намагались торкнутись мене: їх кликала магія. Прокладаючи собі шлях поміж оскаженілих адептів кохання, я мало не розчинилась у натовпі. Було боляче від того, як кожен хапав за руку, волосся чи плечі. Люди осатаніли, мріючи заволодіти найсильнішим почуттям.

В грудях усе пекло й здавалось, що моє тіло палає зсередини. В голові били дзвони, віддаючи болісним відлунням у скроні. Я приречено хапала ротом повітря, але його катастрофічно не вистачало. Енергія душила мене й змушувала кидатись з боку в бік.

Трохи відірвавшись від божевільного натовпу, я зійшла з головної вулиці та загубилась поміж невисоких будинків. Я не знала куди йду, просто намагалась втекти якомога далі та не впасти посеред вулиці без духу.

Я хотіла подзвонити Валентину, але в погоні втратила не лише підбори, а й сумочку. Без телефону й грошей не було шансу дістатись до офісу. А затьмарений розум не контролював куди його несуть слабкі ноги.

За кілька хвилин стало іще гірше. Я відчула, як по хребту прокотилась хвиля пекельного жару. Кожен хребець горів так, наче його плавили, як метал у кузні. Не стерпівши болю, я впала на коліна і закричала, аби хоч якось впоратись із ним.

Розплющивши заплакані очі, я зрозуміла, що знаходжусь в знайомому місці. Неподалік виднівся будинок Артема, як остання рятівна шлюпка біля потонулого корабля. Я навіть не роздумувала над тим, відчинить він двері чи ні. Іншого шансу у мене не було.

Долаючи біль у збитих в кров босих ногах, поплелась до вже знайомого під’їзду. З ліфта вийшов чоловік середніх років і з цікавістю поглянув на мене. Прийнявши дивну жінку за залежну чи хвору, він лише осудливо покивав головою із  боку в бік.

Не знаю чому мене це розлютило, але з останніх сил я змусила його впасти на брудну холодну підлогу й битись у конвульсіях. Отримавши певну сатисфакцію, натиснула кнопку й двері ліфта зачинились, звільняючи вельми неввічливого чоловіка від моїх чар.

Кілька кроків до дверей квартири забрали останні сили. Я притислась до холодної деревини чолом і вчепилась у дзвінок. Його дзенькіт не замовкав. А я лише шепотіла, плачучи:

— Будь ласка… Будь ласка, будь вдома… Прошу тебе!

З іншого боку дверей почувся шум. Артем, напевно, намагався подивитись у вічко, але я затулила його долонею. Замок повернувся і двері повільно відчинились.

Я вже не трималась на ногах, а тому просто ввалилась у квартиру. Артем стояв ошелешений і розгублений. В руках він тримав хрест, виставивши його перед собою. Побачивши дивну картину, я лиш злегка усміхнулась й сказала:

— Дурненький! Ти ще б осиковий кілок… — я запнулась, втрачаючи свідомість.

— Тіно! Що сталось? Що ти наробила? — кричав зляканий Артем, підхоплюючи мене на руки.

— Подзвони Валентину, — мовила я останнє на що вистачило сил.

Артем щось казав, потім почав кричати, але я вже не могла розібрати слів. Здавалось, що земля й все навколо відплило у далекий в’язкий туман. А я залишилась у пустоті, де не існувало нікого й нічого.

Жар посилювався й це змусило мене втекти геть, далеко за межі свідомості. Туди, де не було болю та будь-яких інших відчуттів. Та час від часу я поверталась у власне тіло для чергової порції тортур. Полегшення не наступало, аж поки я не відчула знайомий дотик.

Прохолодні долоні торкнулись моїх зап’ясть і тіло відразу відчуло полегшення.  Полум’я всередині згасало й виходило назовні. М’які ніжні дотики забирали у мене силу.

Пам’ятаю, як застогнала. Але не від болю, ні. Я не хотіла прощатись із тією могутністю, яку отримала вперше у житті. І хоч вона спричиняла нестерпні муки, але позбавитись її було ще гірше.

Мене наче обікрали. Забрали те єдине, чого я прагнула найбільше. Полегшення змішалось з відчаєм. Якби я не стала полонянкою власного слабкого тіла, то навряд чи б дозволила відібрати у мене все до останньої краплини. Здавалось, що за таку силу можна віддати життя. А може і щось більше.

Потім прийшов спокій. Він огорнув втомлене тіло шовковим простирадлом і відніс у край снів та фантазій. Час зупинився, а навколо стихли усі звуки. І лише уривчасті картинки миготіли в моїй голові, не даючи остаточно забути про минулі події.

Жахлива спрага змусила мене прокинутись. Вуста пересохли, язик прилип до піднебіння і такого щастя я не відчувала з часів студентства й перших алкогольних вечірок. І волала б зовсім не згадувати ці відчуття.

Я спробувала підвестись, однак, голова тріщала, як перекачаний повітрям м’яч. На ногах красувались білі пластирі, що закривали порізи на стопах. На одній руці сяяв великий фіолетовий синець у формі долоні. Здобутий, певно, в момент протистояння з прибічниками Юлія.

Я почула приглушені голоси за дверима кімнати. Артем розмовляв з Валентином. І хоч вони намагались робити це пошепки, проте, їхню сварку було чутно навіть мені. Артем запитував: