Глава 5. Епізод 1: Зло з закоханими очима, а ти – сліпий

Невже кохання може виправдати усе? І чи стаємо ми гіршими від того, що любимо поганих людей? Якщо твоє кохання порочне, то рано чи пізно воно затягне тебе у пекельний вир з якого неможливо втекти, лише – загинути.

Кілька днів не могла дивитись в очі Валентина. Намагалась, але щоразу бачила перед собою Ізольду – вічну згадку про те, що наше щастя коштувало чужого життя. А він поводився як зазвичай, наче нічого не відбулось. Тоді я й почала задумуватись над тим, чи не втратив він душу через своє безсмертя. Може за стільки років Валентин загубив єдине, що возвеличує нас над іншими істотами – людяність.

Наче прочитавши мої думки, він дав мені час побути наодинці з власними переживаннями. Або ж боявся говорити зі мною про те, чого не міг пояснити. Про те, що інколи захоплювало усю його суть і з нищівною силою виривалось назовні.

Доля Ізольди підкосила весь ковен. За довгий час ніхто не оплачував власні помилки життям. Яна, хоч і не любила Ізольду, довго не вірила у те, що Валентин не зміг проявити милосердя в останню мить.

Мабуть, усі ми воліли не думати про те, що могли опинитись на місці опальної відьми. Однак загальна тривога прокотилась по нашому нечисленному закритому товариству та осіла в підсвідомості кожного.

Аби перемикнутись на щось інше, я почала практикувати. Гуляючи по місту, час від часу дозволяла собі гратись із долями перехожих. Я поповнювала запаси власної сили, накладаючи привороти на звичайних містян. Мені здавалось, що в тому немає нічого поганого. Хіба ж могло кохання принести шкоду?

Зрештою, переживання почали бліднути й втрачати свою владу наді мною. Настільки, що я вирішила поговорити з Валентином. Вперше за тиждень завітала до його кабінету, чим викликала неприкрите здивування. Він поцікавився:

— Щось сталось?

— Та ні, хотіла поговорити з тобою, — спокійно мовила я, та провела рукою по старому дерев’яному масиву стола.

— Я не знаю, що сказати. Якби знав, то давно прийшов би до тебе першим… — чарівливі темні очі зблиснули, знову затягуючи мене у свої тенета.

— Ковен тривожиться, ти повинен про це знати.

— Інакшого я й не чекав. Усі відьми сестри. І смерть однієї відбивається на решті. Потрібен час, аби вони зрозуміли, що я не мав іншого вибору. — Валентин вирівнявся у кріслі та подався вперед.

— А якщо вони ніколи не зрозуміють? — питання вирвалось саме собою.

— Ми зараз точно говоримо про ковен?

Я опустила очі й залишила його питання без відповіді. Валентин встав і підійшов ближче. Диявольська спокуса знову огорнула мене зі всіх боків. Його аромат, низький оксамитовий голос та пронизливий погляд вимагали виправдати цього чоловіка за будь-яку ціну.

Довгі ніжні пальці торкнулись мого оголеного плеча й по тілу запалали пожежі. Я пам’ятала, що хотіла поставити йому безліч питань, але вони розлетілись навсібіч, як сполохані пташки. Скучивши за його вустами й міцними руками, не мала іншого вибору, окрім як – здатись.

Пристрасть, яка вирвалась назовні, знищувала усе, що траплялось на її шляху. Валентин не міг відірватись від мене, як спраглий путівник в пустелі, що нарешті натрапив на оазис. А я відпустила думки, що тривожили й віддалась течії.

Не тільки наші тіла, а й наші душі скучили одна за одною. Ми намагались знову стати єдиним цілим, долаючи злу долю, що розірвала нас на дві частини. Його погляд тримав мене у полоні, аж поки мої очі не заплющились під натиском лавини задоволення.

Диван став нашим прихистком після неочікуваного пориву. Валентин поклав голову на мій живіт і обіймав руками спітніле тіло, не даючи мені шансу знову вислизнути. В ту мить він здавався впевненим та спокійним. Важко було навіть уявити, що поруч зі мною був той же чоловік, що змусив Ізольду стрибнути, не кліпнувши оком. Згадавши жахливу подію, запитала:

— Тобі зовсім не шкода її?

— Це прозвучить цинічно, але ж я попереджав її. Тіно, вона не пожаліла тебе. Ти могла померти в ту ніч. І повір мені: Ізольда не шкодувала б ні хвилини. Хтось мав зупинити її. Якщо ти цікавишся, чи отримав я задоволення від свого вчинку, то відповідь одна – ні! — він взяв мене за руку і наші пальці сплелись.

— Просто ти віддав наказ без тіні жалю… — неприємний спогад свердлив мій мозок і не хотів забиратись геть з голови.

— Я люблю тебе. Люблю все те світле, що є всередині цієї душі, — він провів кінчиками пальців по моїй шиї, зупинившись на яремній впадині на кілька секунд, — і хочу, щоб ти залишилась такою. Однак хтось має приймати складні рішення, аби захистити тебе. І для цього є я.

— Пообіцяй, що це більше не повториться. Що ти не вирішуватимеш кому жити, а кому – помирати. — я пестила його чорняве волосся і заколисувала тихим голосом.

— Як же мені протистояти Юлію, давши таку обіцянку?

— Про нього мова не йшла. З ним можеш вчиняти на власний розсуд, але всі інші – не винні. Навіть ті, хто на нього працює. Обіцяєш?

— Так. — він зітхнув, зрозумівши, що втекти від моїх умов не вдасться.

Та я не поставила йому найголовнішого питання: чи справді він наказав Ізольді накласти приворот на Артема? Певно, я боялась дізнатись відповідь. Та й що він міг сказати? В мене не було доказів ні для того, щоб підтвердити цю теорію, ні щоб спростувати її.