Епізод 9: Бійся гніву ображеної жінки

Дзвінок Валентина змусив мене прийти до тями. До того я блукала вулицями, повністю відключивши голову. Знайома мелодія нагадала, що зовнішній світ не можна ігнорувати.

Після неприємної розмови з Артемом я мала вельми кепський настрій. Роздумувала кілька секунд: відповідати на дзвінок чи ні? Вчасно схаменулась і згадала, що справа може стосуватись Ізольди чи Юлія. Я підняла слухавку, але почула зовсім не те, на що сподівалась:

— Де ти? — Валентин мало не кричав на мене.

— Прогулююсь містом, — моя відповідь прозвучала аж надто байдуже.

— Назви вулицю і я одразу приїду!

— Ти знову хочеш посадити мене під домашній арешт?

— Тіно, ти поводишся необдумано. Ти хоч уявляєш, яка небезпека тобі загрожує? — він хвилювався і намагався достукатись до мого здорового глузду.

— Я поїду тільки на роботу. Мені набридло ховатись і чекати, доки інші все вирішать. — я вважала свої вимоги цілком виправданими.

— Гаразд, — Валентин погодився, але я чула, що він злиться від власного безсилля, — Де ти? Я приїду!

— Ні, я сама дістанусь до офісу. — одразу натиснула відбій, аби припинити наші прирікання.

Мене бентежило відношення Валентина. Мої почуття до нього були занадто сильними й п’янкими. Але вони навіть в долю не падали тому, що творилось у його серці. Він стільки часу шукав мене, прожив не одне самотнє століття і зараз поводився як параноїк, котрий боявся втратити цінну, однак, дуже крихку річ. Одержимість Валентина перетворювала мене на річ.

Протистояти йому, почуттям і нашому зв’язку видавалось неможливим. Та й тікати прийнято тоді, коли тебе не люблять. А рятуватись від того, хто душить своїм коханням – безглуздий вчинок. Принаймні, з точки зору інших.

Таксі домчало мене до скляного офісу за яким я встигла скучити. Не знаю чому, але саме тут я почувалась впевнено. Може через те, що лише перед власним ковеном могла не прикидатись кимось іншим.

Погода псувалась зі швидкістю світла. Звідкись узявся сильний вітер, що за лічені хвилини нагнав грозових хмар. Природа передчувала трагічні події. Розпечене повітря тільки й чекало нагоди розродитись могутніми блискавками, а хмари – заплакати дощем. Нутро передчувало бурю і вона не забарилась.

Я з радістю пірнула в приміщення, рятуючись від непогоди. На рецепції сиділа все та ж незмінно усміхнена секретарка. Ми привітались одна з одною і я подалась до ліфта. Зайшовши в кабіну, почула, як дівчина з рецепції голосно зачастила:

— Стійте! Вам туди не можна! Валентин заборонив! Зачекайте…

Я завмерла, прислухаючись до її слів. В наступну мить переді мною повстала Ізольда з диким хижим поглядом. Її рука стискала звичайний кухонний ніж. Сказати по правді: я злякалась. Пару секунд дивилась на її зброю, повністю завмерши. Вона мовила, заштовхуючи мене вглиб ліфтової кабіни:

— Зараз ти вже не така сильна й самовпевнена? — на її обличчі світилось задоволення, Ізольда впивалась власною перевагою.

— Я без зброї. Сила на твоїй стороні, — обережно відповіла я.

— Треба одразу все пояснити, — вираз обличчя Ізольди різко змінився, ніби контроль над тілом перебрала на себе інша особистість і вона продовжила спокійніше, — Я не завдам тобі шкоди. Хочу лише поговорити про Валентина. Ти маєш знати правду, маєш знати, що він зробив зі мною і колись зробить з тобою…

— Заспокойся, ми ще можемо все вирішити. — я ненавиділа Ізольду, але її вигляд викликав у мене співчуття.

— Моя доля визначена. Валентин не прощає зради! — Ізольда подивилась мені у вічі й натиснула кнопку на панелі.

— Ізольдо, подумай добре… — я не договорила, шкіру на щоці різко лизнуло полум’я, Ізольда з усією силою дала мені ляпаса.

Її стан здавався нестабільним і надто небезпечним. Хоч вона й пообіцяла не чіпати мене, я мало вірила її словам. Не вірила Ізольді у кращі часи, і тим більше не могла вірити зараз, коли вона мала вигляд божевільної, яка нещодавно втекла з лікарні.

Вийшовши з ліфта, ми пройшли по вузькому коридорчику і відчинили важкі металеві двері. Ізольда привела мене на дах. Мабуть, щоб ефектніше позбавитись тієї, кого винила у власних невдачах. Я роззиралась на увсебіч, шукаючи хоч якийсь шлях для відступу. Вітер розтріпав моє волосся і з дикою силою свистів у вухах.

Ізольда почала ходити із боку в бік і виглядало так, наче вона намагається зібрати докупи останні крупини власної хоробрості. Я почала повільно задкувати до дверей, однак, божевільна відьма поглянула на мене і помахавши в повітрі ножем, натякнула: тікати не варто. Ізольда мовила:

— Ти знаєш, як відьма приворотів знаходить свою пару? Вона не бачить аури єдиної людини – своєї другої половинки!

— Про що ти кажеш? — я не знала, чого вона хотіла добитись від мене цими словами.

— От такий дурний забобон у відьомському світі. Але він працює. Ти можеш кохати лише того, чиєї аури не бачиш. — Ізольда нервово засміялась, мало не перейшовши на плач.

— Але я бачу… Я бачу! — викрикнула, зрозумівши до чого вона хилить.

— Ти бачиш ауру Валентина. Однак з Артемом все було інакше? — в її очах світилась насмішка.