Епізод 8: Загаси мости, охоплені полум’ям

Під покровом ночі я зібрала речі, схопила Персика і попрощалась зі своєю домівкою. Валентин відвіз мене за місто – у власний будинок. Я не мала сил і бажання роздивлятись його. Заледве опинившись на дивані, поринула у сон: неспокійний та важкий.

Минула ніч ввижалась вигадкою, злим жартом. Я хотіла швидше забути цей день і розпочати новий. Оманливе відчуття, що завтра все вирішиться саме по собі дозволило мені ненадовго відключитись від похмурої реальності.

Я прокинулась в небачену рань. Сонце тільки почало сходити, але поодинокі промені світила нещадно били по очах, з легкістю проникаючи крізь панорамні вікна.

Персик за звичаєм спав у ногах. Його мало хвилювала зміна житла, головне, що м’якенький диван влаштовував пухнастого. Я заздрила вмінню кота адаптуватись до будь-якої халепи. Мені б теж не завадило настільки корисне уміння.

Я тихенько встала й почала розглядати простір навколо. Будинок був величезним. На першому поверсі стіни не розділяли його на кімнати. Я могла оглянути одразу все: вітальню, кухню, передпокій. Стіни декорувало темне дерево та камінь.

Інтер’єр виглядав дорогим, стильним, чоловічим. Але йому не вистачало затишку та світлих кольорів. Я одразу зрозуміла, що Валентин, скоріш за все, обрав картинку з каталогу і переніс її в життя. Це читалось навіть у дрібних деталях.

Мені стало трохи моторошно від цієї думки і я піднялась на другий поверх, аби знайти господаря будинку. Тут повторювались ті самі кольори й фактури. Я відчинила перші важкі дерев’яні двері й потрапила у спальню. Застелене ліжко говорило про те, що Валентин уже встав.

В кімнаті я не знайшла ніяких особистих речей чи дрібничок, які люблять збирати звичайні люди. Зрозуміла, що все найцінніше Валентин завжди тримав при собі. І такою річчю був перстень, подарований мною близько двох тисяч років тому.

Наступні двері вели у досить дивне приміщення. На стінах висіли білі простирадла. А посеред кімнати стояв мольберт і стіл, завалений фарбами усіх видів. Чіпати особисті речі людей без дозволу – один з гріхів. Та мені було надто важко стриматись. Я хотіла більше довідатись про Валентина, а в домі не існувало інших зачіпок.

Тому, на власний сором, я наважилась глянути, що ж ховали під собою простирадла. Рука сама підняла один край і моїм очам відкрився новий світ. Світ картин, що зображували найгарніші куточки світу, вийшовши з під пензля талановитого художника. Я й гадки не мала, що Валентин ховав свій талант від усіх.

Мені захотілось зняти усе це. Звільнити шалений потік кольорів з в’язниці білих простирадл. За хвилину мене оточували не стіни, а витвори мистецтва. Я зрозуміла, що знайшла свою улюблену кімнату в цьому домі.

Нарешті дійшла черга зняти завісу з мольберта. На величезному полотні я побачила власне зображення. Валентин намалював мене в ту ніч у клубі. Я тримала у руках блакитний ефір, схожий на холодне полум’я – ту енергію, що отримала від найбільшого привороту, який творила у своєму житті.

Я здивувалась, що для картини він обрав саме той момент, адже в нас було багато приємніших митей. Однак зрозуміти чаклуна в такому поважному віці годі й братися. Я знала, що багато речей приховані від мене. Але відганяла тривогу якнайдалі. Вона крала радість сьогодення, не відвертаючи проблем майбутнього.

Мене хвилювало, що Валентин кудись подівся. Я вийшла з будинку та опинилась посеред лісу. Поруч не було й натяку на цивілізацію. І хоч я завжди любила природу, але настільки різка зміна локації вибивала землю з-під ніг.

Почувся тихий звук двигуна і за кілька секунд на під’їзній доріжці з’явилась автівка Валентина. Мені полегшало від думки, що я вже не одна в цій глухомані. Хоча на узбіччі підсвідомості все ще продовжував свою роботу кінотеатр з американськими фільмами жахів. Тематика стрічок була однаковою: молода жінка посеред лісу і психопати за кожним деревом.

Валентин дістав пакунки та підійшов до мене з широкою посмішкою на обличчі. Разом із побажанням доброго ранку я отримала поцілунок. Він поводився так, наче й не було минулої ночі з усіма її проблемами та неприємностями. Я поцікавилась:

— Де ти був?

— Їздив по сніданок і купити все необхідне, — Валентин вказав на паперові пакети у його руках.

— Добре, я страшенно зголодніла. — видавила з себе подобу посмішки й повернулась у будинок.

Ми заходились накривати на стіл. Я не знала, де що знаходиться і почувалась дуже незатишно. Мені подобався цей будинок – багато простору і світла, але, він не був моїм. Я надто звикла до власного порядку, дрібничок і затишної атмосфери. Валентин поглядав на мене з обережністю, аж поки не запитав:

— З тобою все нормально?

— Так, просто замислилась.

— Про що? — він не вгамовувався, наче боявся, що мої думки залетять не у той край.

— Про те, як вчасно ти нагодився вчора. Чому ти приїхав?

— Не знаю, було дивне відчуття: ніби остерігаючись планів Юлія, я пропускаю щось важливіше. — Валентин сів до столу і ми почали снідати.

— Вчасно… — я пильно поглянула на нього й додала, — Може ти відчував, що Ізольда просто так не здасться?

— Я лиш хотів бути поруч і впевнитись, що з тобою усе в порядку. — моя недовіра відбилась у його сумних очах.