Епізод 7: Ворог мого ворога – мій друг

Вечір непомітно спустився на місто й застав усіх зненацька. Від літньої спеки плавилось усе: морозиво у дітей, асфальт під автівками та мізки у перехожих. Було однаково задушливо і вдень, і ввечері.

З таксі вийшов смаглявий чоловік з невеличкою валізою. Важко було визначити його вік на вигляд. Обличчя виглядало молодим: шкіру ще не зачепили зморшки. А от очі говорили протилежне. Вони здавались прищуленими, хитрими та холодними, як у плазунів.

Правий куточок губ здіймався доверху у кривуватій презирливій посмішці. Ніс виказував середземноморське походження свого власника. Що підтверджували карі очі та чорняве коротке волосся.

Незнайомець носив світлий костюм кольору верблюжої шерсті, а під ним виднілась біла сорочка. Він розстебнув кілька ґудзиків на комірі та подався на площу, всипану людьми. Знайшовши вільне місце, чоловік сів, замовив прохолодний коктейль і став терпляче чекати на щось. Або ж на когось.

Навіть на велелюдній площі вона одразу ж впадала в очі – жінка, чиї кроки здавались занадто швидкими. Гнучка постава, довге волосся і яскрава сукня привертали увагу перехожих.

Але було в ній щось від загнаного звіра. Чи то погляд, чи нервозність з якою вона прямувала вперед. Пильне око могло вловити вираз приреченості на її обличчі. Вперше Ізольда почувалась настільки безпорадною. Як тільки вона побачила чоловіка в костюмі, то пришвидшила кроки.

Він встав з-за столика і кинув зневажливу посмішку. Ізольда ніколи б не зв’язалась з цим змієм, якби не тікала від гіршої долі. Вона привіталась, а її супутник відповів:

— Добре, що ти звернулась до мене. Сідай, нам є про що поговорити. — на цих словах він відсунув легкий стілець для неї.

— Юлію, я б не просила про допомогу, але схоже, що тепер ми на одному боці. — Ізольда елегантно сіла на запропоноване місце й одразу ж ввімкнула весь свій шарм.

— Не треба. — він жестом зупинив її невидимі чари та продовжив, — ми на одному боці, але не в однакових умовах.

— Що ти маєш на увазі? — її голос здригнувся.

— Я можу досхочу воювати з Валентином і не зазнати навіть найменшої біди. А ти, вважай, уже покійниця. — останні слова він смакував, як найкращу страву.

— Не розумію, ти ж казав, що допоможеш… — страх пробивався через стіну байдужості, яку вона звикла тримати перед світом.

— Валентин знищить тебе. Було надто нерозумно йти проти його кохання. Воно століттями підтримувало в ньому жагу до життя.

— Хіба ти не чиниш так само? — Ізольда знову дала свободу власному гострому язику.

— Тобі не вистачає витонченості й холодного розуму, аби втілити свої плани у життя, — Юлій кинув на неї зневажливий погляд, сповнений відрази до слабкого створіння.

— То що ж мені робити? — приречено запитала вона.

— Твоє життя обірветься так чи інакше. Питання лише в тому, чи готова ти використати останні його миті з користю.

На її обличчі читався жах. Вона досі не вірила в те, що провалилась. Ізольда добре знала, що вчинить з нею Валентин. Він попереджав її. Юлій казав правду. Усе, що їй залишилось – це вдало розіграти останню карту, аби її кінець не був марним.

Від кохання до ненависті Ізольда зробила не один крок. Вона повільно і впевнено рухалась в обраному напрямку. Однак останній крок спалив всі мости між нею та Валентином. Від того їй було не просто гірко. Ізольда почувалась зрадженою, використаною та до біса злою. Злою не тільки на нього, а й на ту вискочку Тіну, що вкрала її кохання та місце під сонцем.

Вона трохи подумала, роздивляючись каплі води, що збігали по келиху з її напоєм. Рано чи пізно усе мало дійти до свого логічного завершення. Не було у світі такого місця, де Валентин не зміг би її знайти та помститись. Тим більше Ізольда бачила, як він перетворювався на одержимого звіра, коли хтось намагався відібрати його кохану. Вона відповіла:

— Я зроблю усе необхідне. Тільки пообіцяй мені, що наприкінці він страждатиме, як ніколи раніше.

— О, не сумнівайся! — мовив Юлій, а його крива посмішка заграла новими огидними барвами, — я не одну сотню років планував сценарій, який знищить його. Повір мені, Валентин відчує все, що відчувала ти від його зради.

— Одному чаклуну я вже повірила…

Юлій залишив її коментар без уваги. Зрештою, хто вона така, щоб мати для нього значення? Ізольда була лише вдалою можливістю втілити в життя його план. Наступну годину вона слухала інструкції свого нового покровителя.

Він не став приховувати правду й одразу попередив її, чим усе скінчиться. Навіть це не могло втримати Ізольду від помсти. Вона готувалась пожертвувати власним життям, аби тільки знищити Валентина. І не просто знищити, а змусити його зануритись у те пекло, в якому вона жила роками, допомагаючи йому з пошуками Тіни.

Їхня зустріч скінчилась спільною домовленістю. Ізольда пообіцяла виконати все, про що її просив Юлій. А він зі свого боку гарантував їй, що допоможе втілити план у життя і не дасть Валентину знайти відьму раніше зазначеного терміну.