В напівтемряві кабінету хтось міряв кроками приміщення. Згодом до цих звуків додався стукіт жіночих підборів: гучний і впевнений. Загорілась висока лампа у кутку. І пролунало питання:
— Ти думала, я не дізнаюсь? — запитав чоловік у темному одязі.
— Про що?
— Навіщо ти нацькувала на неї того покидька?
— Хотіла подивись, як вона впорається. — відповіла жінка й сіла на шкіряний диван.
— Я більше не попереджатиму! — чоловік стис долоню в кулак, давлячи приступ гніву, — зачіпатимеш її й повернешся у ту діру, де я тебе підібрав.
— Ось це мене й хвилює. Ти не думаєш про справу. Лише про дівчисько, яке ні на що не здатне. З чого ти взяв, що їй під силу втілити наш задум? — на обличчі жінки промайнула тінь болісної образи, але вона змахнула її, відкинувши довге чорне волосся за плечі.
— Вона сильніша за тебе, і, може – сильніша за мене. Якщо ми хочемо позбутися Юлія і його організації – це єдиний вихід. Ніхто крім неї не запустить мережу «Купідон». А твої недоречні ревнощі ставлять під загрозу існування нашого ковену.
— Тоді не зітхай за нею, а займись її навчанням. Я теж не хочу розпрощатись з життям через те, що ти не вмієш думати головою. — кинувши гостру шпильку в співбесідника, жінка усміхнулась.
Чоловік обернувся і пильно поглянув на неї. Зіниці жінки почали розширюватись, а потім – різко звузились. Він наказав:
— Підійди до вікна!
— Не треба, прошу тебе… — її зухвалий голос нарешті набув шанобливого благального відтінку.
— Відчини вікно! — він продовжував наказувати, ніби й не чув її.
— Я зрозуміла, все зрозуміла! — швидко промовила жінка, відчиняючи вікно.
Повисла тиша. Він спостерігав за нею, намагаючись збагнути, чи щиро вона жалкує про свій вчинок. Тінь полегшення промайнула в його погляді. І він дозволив їй зупинитись. Жінка нервово зітхнула і кинула на нього погляд, сповнений злості і якоїсь дивної суміші поклоніння й пристрасті. Вона смикнула свою зухвалість за ошийник, і продовжила більш м’яко:
— Вона бачить твою ауру… Ти ж знаєш, що так не повинно бути зі спорідненою душею. Відьми не бачать аури тих, хто призначений їм долею. — вона намагалась говорити спокійно, бо відчувала певне полегшення від власних слів.
— Звідки ти знаєш, що вона бачить? — він заплющив очі, розуміючи, що почуте – правда.
Ще в першу зустріч він помітив її погляд. Вона дійсно бачила його ауру. Сама ж – залишалась для нього загадкою. Як могло статись, що після кількох життів проведених разом, вона не пам’ятає його. Цього разу щось пішло не так з самого початку. Стара відьма мусила вчинити якусь підлість. Двадцять з лишком років тому вона попередила його: «Ти її не отримаєш! Власними руками придушу онуку, а тобі не віддам!». Жінка, що стояла поруч із ним відповіла після затяжної паузи:
— Спостерігала за нею ввечері. Ти не ховав ауру, як зазвичай. Коли вона побачила тебе, то дивилась саме на неї. Її погляд чіплявся за хмару навколо тебе.
— Досить! — йому було боляче чути це.
— Може ти помилився? — обережно запитала жінка.
— За дві тисячі років я можу впізнати її де завгодно. — чоловік поглянув на один із перснів, що знайшов собі місце на його пальці.
Темно-червоний камінь анфракс він беріг більше, аніж себе. Тільки з його допомогою він щоразу знаходив своє втрачене кохання. Щоразу, коли вона народжувалась знов. А до того, його власне життя зупинялось і втрачало будь-яку цінність. Стільки прожитих століть було за плечима, а сенс мали лише кілька десятиліть, що вони провели разом. І кожного разу її знаходив Юлій.
Жінка підійшла до нього і взяла за руку. Але він звільнив долоню від непроханого жесту. Вона вважала себе єдиною, хто може подарувати йому кохання. Він же: ніколи й нічого не обіцяв їй. Їх стосунки мали діловий характер, з його боку – так точно. А вона не припиняла сподіватись. І всім серцем ненавиділа ту, що з’явилась у їхньому житті нещодавно.
#3737 в Любовні романи
#888 в Любовне фентезі
#1173 в Фентезі
#278 в Міське фентезі
Відредаговано: 27.10.2021