Епізод 10: Танці з бубном

Яна видавала інформацію дозовано. Видно, все ще боялась моєї реакції. А я почувалась так, наче мене засмоктало у книгу про паралельний магічний світ. Усвідомлення власної унікальності надійно прикувало мене до Яни. Мені хотілось більше дізнатись про ту силу, що спала в мені. Ми присіли на лавку і я поцікавилась:

— Як проходить ініціація? — сама не вірила, що спитала про це.

— В три етапи. Не бійся! Процес легкий і відбувається поступово. — Яна взяла мене за руку, ніби ми товаришували усе життя.

— Що мені потрібно зробити? Попереджую: тварин в жертву не приношу і голою по вересовому полю не бігаю!

— І не треба, — Яна розсміялась і ледь продовжила, — ми ж не в середньовіччі живемо. Перший етап досить простий. Ми з тобою – дочки Місяця. І сила наша йде від нього. Сьогодні наступає повня. Ти повинна провести під місячним сяйвом хоча б кілька годин. Це допоможе акумулювати енергію і сила почне прокидатись, як зернятко, що лежало у землі й чекало свого часу.

— А потім? Що на інших етапах? — мене хвилювала невизначеність.

— Дізнаєшся пізніше. А зараз мені пора, — Яна поглянула на красивий годинник, що обхопив її тонке зап’ястя.

— Не кидай мене з купою питань! — запротестувала я.

— Тобі все відкриється у потрібний час. Прояви терпіння.

— Це не моя чеснота! — від обурення в мене мало пар вухами не пішов.

— Нічого, навчишся! — Яна скочила на ноги й поцілувала мене у щоку.

Моя колега швидко пішла на своїх височезних підборах до виходу із парку. Тільки зараз я зрозуміла, що вона йде в протилежну від зупинки громадського транспорту сторону. Яна схитрила, вона добре орієнтувалась у цій частині міста: на дорозі її чекало таксі.

Я залишилась наодинці зі своїми думками й висновками. Ще зранку я вважала Яну несповна розуму, а тепер сама намагалась зробити приворот. Людей побільшало і мої очі нещадно свердлили їх, надсилаючи перехожим накази обійнятись чи поцілуватись. Але нічого не відбувалось.

І скоро мені стало соромно, що намагаюсь маніпулювати кимось проти їхньої волі. З цього випливало багато питань про етичність тих послуг, котрі надавала своїм клієнтам агенція «Валентайн».

В моїй голові знову сплив образ Артема. Розчарування і неприємні спогади нікуди не поділись. Вони міцно зрослись зі мною, проте, завдяки останнім подіям, у мене було обмаль часу на страждання. Інколи зайнятість допомагає краще за все інше.

Я відмахнулась від нього. Останній раз згадала блакить його, здавалося, рідних очей і відігнала рукою спогади, як набридливу муху. Прийшло повідомлення. Яна нагадувала, що мене чекають на роботі, але я можу не поспішати та перепочити ще трохи.

Щоб зайняти себе чимось, окрім страждань через Артема, вирішила пройти перший етап ініціації. Можна й не говорити, що весь задум здавався мені сміховинним. А потім пам'ять різко вихопила фрагмент, як бабуся стоїть під блідим місячним сяйвом. І маленька я спостерігаю за всім у вікно. Мене знов пересмикнуло від страху.

Вечір видався аж занадто теплим. Я сиділа на своїй терасі та чекала зустрічі з повним місяцем, але останні промені сонця все ще виривались з-за обрію, не бажаючи йти на нічний відпочинок.

Я сиділа у своєму дерев’яному кріслі, обкладеному подушками. Широкі штани від піжами й футболка мали мішкуватий вигляд і були дуже зручними. Про всяк випадок довелось прихопити плед, щоб не застудитись і знов не злягти.

На столику поруч лежав телефон, навушники, пачка чипсів і зелений чай. Так, я знаю – дивне поєднання. Але мені здалось, що чашечка корисного чаю зітре усю шкоду від чипсів. Самообман – корисна річ.

Ось так я й чекала виходу повного місяця на небо. Точніше – на ту його частину, що була доступною моїм очам. Жуючи чипси, я дивилась якесь відео й періодично посьорбувала чай.

Нарешті, нічне світило вирішило показатись. Місяць вигулькнув з-за високого будинку, що стояв поруч з моїм. Я не повірила власним очам. Місяць мав червоний відтінок, ніби полуничний сорбет.

Може я була неуважною, однак, ще ніколи на власні очі не бачила настільки незвичної повні. За кілька хвилин мені здалось, що тіло розслабилось і розпочало свою подорож рікою спокою.

Мій погляд чіплявся за рожево-червоний місяць і досліджував кожну темну пляму на ньому. Зір загострився від довгого спостерігання за одним об’єктом. Нічне сонце зависло майже наді мною і здавалось таким близьким, що я могла б простягнути руку і торкнутись його.

Енергія блідого світла очищала і заповзала під шкіру. На кінчиках пальців потріскували слабкі електричні розряди. Було лоскотно. Мою свідомість відносило у незвідані краї, що чекали сміливих чужинців. У вухах заграв бій барабанів: грубий і примітивний. Ніби ударник ніколи й не чув про ритм, або просто не відчував його.

Потім з’явився туман, що огорнув мене зі всіх сторін. За ним я нічого не бачила, лише відчувала запах вогнища: їдкий дим наповнював мої легені й душив. Звідкись долинали відчайдушні жіночі крики, ніби людину катували найжорстокішим чином.

Я намагалась вирватись з того пекла, але не володіла власним тілом. Це нагадувало нічне жахіття, під час якого все ціпеніє. Дим розвіявся, залишивши після себе неприємний смак у роті. Горло горіло і відчувався присмак паленого м’яса: схожий до того, що стояв у хаті, коли бабуся осмалювала курку.