Епізод 7: Валентин

Тіло здавало позиції. Я мала десь поплакати й не хотіла, щоб це бачили інші. І тим паче – Ізольда з Артемом. Згадала про п’ятий поверх. До ліфта прогулялась непоміченою. Вставила картку в отвір, щоб викликати кабіну на мій поверх.

Те саме повторила всередині ліфту й натиснула кнопку п’ятого поверху. Кільце навколо неї засвітилось червоним кольором, замість зеленого. На панелі виник запис «Вставте картку 2». Я вирішила скористатись найбезглуздішим способом, який міг обдурити систему. Вийняла свою перепустку із першого отвору і вставила у другий.

На моє здивування, кільце кнопки стало зеленим і двері зачинились. Я сподівалась, що на п’ятому поверсі немає нічого й нікого. Хотілось залишитись на самоті, і щоб ніхто із колег не міг втрутитись у мою п’ятихвилинку печалі.

Сльози покотились по моїм щокам ще у ліфті. Я більше не могла стримуватись. Завдаючи собі болю раз за разом, я згадувала Артема й Ізольду. Знову прокручувала у думках сьогоднішній ранок.

Ліфт зупинився і через скляні двері я побачила дещо неочікуване. Весь п’ятий поверх був величезним кабінетом, оформленим у темних кольорах. Двері ліфту відчинились, а я продовжила стояти на місці, боячись зробити зайвий крок.

Стіни мали темний, ледь вловимий зелений колір. Величезні вікна сховались за важкими щільними шторами того ж відтінку. Зліва ціла стіна нагадувала бібліотеку. Біля неї на всю довжину і висоту простягнувся стелаж із книгами. Поруч стояв блискучий коричневий диван, зроблений зі старої дорогої шкіри.

Біля стіни навпроти ліфту розмістився стіл. Мені він здався старовинним. Темно-вишневу деревину прорізали візерунки, зроблені майстром. Хитросплетіння ліній прикувало мою увагу настільки, що я не помітила найголовнішого.

В кріслі біля столу хтось сидів. Спиною до мене. В напівтемряві кабінету я ледь розібрала агатову ауру, що літала над незнайомцем. Вона була майже чорною і зливалась з навколишнім простором.

Мене охопила тривога. Незрозуміла і дика. Я почувала себе кроликом, котрого от-от схопить хижак. В кров увірвався адреналін, від чого у мене почали тремтіти пальці. Склалось відчуття, ніби тіло прикували кайданами до підлоги і я не могла поворушити навіть мізинцем.

Крісло повільно розвернулось. Я побачила його. В чорній аурі сидів чоловік із темними глибокими очима, що затягували у себе, наче сипучі піски. Наші погляди зустрілись. І його похмура аура вибухнула усіма відтінками червоного.

Не знаю, як це описати, але було щось у тому кольорі непристойне, заборонене і від того ще більш – бажане. На моїй шкірі виступили мурахи, а погляд незнайомця намагався потрапити в найпотаємніші куточки моєї душі.

Хвилинне безумство затягло мене у вирій. Червоний колір аури нагадував диявольську суміш крові і пристрасті. Незнайомець підвівся і я змогла повністю роздивитись його.

Чорне, як смола волосся було трохи довшим, ніж зазвичай носять чоловіки. Виразні вуста, вольове підборіддя з ямочкою посередині і пронизливий погляд з-під чорних брів – усе це манило мене, як тоді, уві сні. У тому сні, де темрява кликала до себе, і я слухалась, хоч і знала: мені не можна йти їй назустріч.

Чоловік був високого зросту, вдягнений у темний одяг. На його довгих пальцях я розгледіла кілька перснів із каменями. Він нагадував мені химерного мага з дитячих казок, який краде принцесу і відвозить її у моторошний ліс, відбираючи у неї останній шанс повернутись додому.

Вираз обличчя незнайомця поєднував здивування і хижий погляд звіра. Я заледве підняла руку і натиснула кнопку потрібного поверху. Сльози на моїх щоках висохли, ніби під палючим пустельним сонцем. Незнайомі очі проводжали мене поглядом, доки прозора кабіна ліфту повністю не втекла від них.

Всередині усе переверталось, кипіло і наповнювалось дивовижною енергією. В мене склалось враження, що я доторкнулась до чогось прекрасного і неймовірно небезпечного. Душа рвалась на дві частини: одна половина хотіла втекти якнайскоріше від його погляду, а інша – повернутись і розчинитись в ньому.

Вперше у житті я відчувала настільки протилежні емоції. Опинившись у своєму кабінеті, закрила двері і безсило впала у крісло. Його погляд продовжував обпікати мене щоразу, як я закривала повіки.

Хто ж це був? Чому на п’ятому поверсі знаходиться офіс про який мені ніхто не розповідав? Я відчувала, що навколо відбуваються речі, яких я не розумію. Може я потрапила у якусь секту?

Питань було стільки, що голова розривалась. Та ще й температура росла. Пора було йти на презентацію. А по дорозі я хотіла спіймати Яну і вивідати у неї хоч щось про агенцію «Валентайн».

Зал для презентацій розмістився на четвертому поверсі. Мені пощастило перехопити помічницю Ізольди в коридорі. Я натягла на обличчя найширшу посмішку, на яку тільки була здатна. Привітавшись, зробила Яні комплімент:

— Бузковий колір тобі вельми пасує!

— Дякую, люба! Ти добре почуваєшся? — трохи стурбовано запитала Яна.

— Так, звісно. А що? — невже мій комплімент справив враження, що я трохи не в собі?

— У тебе щоки горять. Ти не захворіла?

— Ні, все в порядку. Можу я дещо запитати? — змовницьким тоном мовила я, коли ми зупинились біля кулера з водою.

— Звісно. — Яна виглядала щирою.