Епізод 6: Як довго живе кохання?

Наступний день пролетів, наче блискавка у небі – я не встигла й оком мигнути. Після роботи поспішила додому, завітавши по дорозі у супермаркет. Купила симпатичні серветки з візерунком, щоб вечеря здавалась більш витонченою.

Вдома я добрих хвилин двадцять розмірковувала над тим, чи варто голити ноги. З одного боку – це могло бути занадто швидким кроком. А з іншого, я не бажала відкладати те, до чого ми обидва були готові. Але ж не хотілось здатись легкодоступною. Артем не знав, що до нього я майже рік ні з ким не зустрічалась.

Далекоглядність перемогла. Я не знала, чим закінчиться вечір, але твердо вирішила бути готовою до будь-якого сценарію. Артем мав прийти о восьмій і в мене залишалось пів години на все. На моїх швидких ногах страви мігрували з кухні у кімнату, де я сервірувала стіл.

Потім був душ. Я скажено хвилювалась, що Артем застане мене у напіврозібраному стані. Однак о восьмій всі приготування скінчились. Я сиділа на синьому дивані і чекала на того, хто зміг розтопити лід в моїй душі.

Артем спізнювався. На столі горіли кілька свічок, Персик спав на ліжку, а я сиділа у соцмережах, перевіряючи статистику акаунтів моїх клієнтів.

Коли довга стрілка годинника доповзла до шістки, мене підкосило нетерпіння. Я написала Артему повідомлення, запитуючи де він. Моє питання залишилось без відповіді.

Ще через пів години я почала хвилюватись, чи не потрапив він в аварію. В мою голову приходило багато думок, окрім однієї: здогадки, що він міг просто кинути мене.

Я писала повідомлення і дзвонила. Але його телефон був вимкненим. Від цього погані думки множились у геометричній прогресії. Я ходила по невеличкій кімнаті зі сторони в сторону, наче міряла кроками простір. Нарешті телефон на столі зблиснув. Екран засвітився і я невпевнено взяла його у руки.

Артем відповів на моє повідомлення. Відповів чотирма словами, що розбили моє серце. Серце, яке вперше за довгий час відкрилось. Я стояла посеред кімнати, ніби прибита цвяхами до одного місця. А на екрані висвітились жорстокі слова:

«Я не приїду. Ніколи.»

Перше питання, що прийшло в мою голову звучало так: «Я зробила щось не те?». Ми бачились вдень на роботі й все було добре. Або мені так здавалось. Переступивши через першу хвилю відчаю, що злилась із гнівом, я спробувала подзвонити йому.

Довгі красномовні гудки закінчились словами робота: «Залиште, будь ласка, повідомлення». О, я хотіла багато сказати абоненту! Але стрималась. Вся ситуація нагадувала поганий сон. Мені здавалось, що в Артема були свої причини вчинити подібним чином. Я хотіла виправдати його.

Однак тверезий розум підказував, що все – саме так, як виглядає. Не знаю, скільки я простояла у ступорі, намагаючись хоч щось зрозуміти. За вікном давно стемніло. Холодна вечеря на столі виглядала як насмішка наді мною.

Я прибрала зі столу, знервовано скинула сукню і вмилась. В якийсь момент мене підкосила втома. Я заповзла під ковдру і планувала добряче поплакати. Проте у Морфея були свої плани на мій рахунок. Нерви й образа не вийшли на волю з потоком сліз, а заснули разом зі мною до ранку.

Відкривши очі наступного дня, я зрозуміла, що мій організм погано переніс вчорашнє любовне фіаско. Горло починало дерти й голова боліла, ніби її наповнили рідким гарячим металом. На фоні кепського самопочуття думки про Артема відійшли на другий план.

Не хотілось йти на роботу. Я немов відчувала, що сьогоднішній день не принесе нічого хорошого. Однак мені потрібно було з’явитись на презентації стратегії, котру я провалила, а Тетяна виконала на відмінно.

Одягнувши ненависний образ, на силу вибралась із дому. Вже підходячи до офісу, я помітила, що біла Тойота Ізольди стояла в неналежному місці. Дверцята відчинились і з боку водія вискочила у світ моя директорка. З нею був ще хтось. Краєм ока помітила когось на пасажирському сидінні.

Я наблизилась до автівки та майже порівнялась із нею. Тут я й побачила супутника Ізольди, що вийшов з авто через кілька секунд після неї. Переді мною стояв Артем.

Ізольда гукнула його і кинула ключі від машини через капот. Артем впіймав їх, а моя директорка промовила йому солодким тоном:

— Припаркуй, зайчику! Доброго ранку, Тіно! — вона привіталась вже з меншим ентузіазмом.

Здається, я відповіла їй. А може й ні. Не звернула уваги, адже весь цей час я стояла навпроти Артема і дивилась йому в очі. Намагалась прочитати в них каяття чи хоча б крихту сорому. Однак очі Артема були дивними і навіть здавались незнайомими.

Блакить його погляду залишалась прекрасною, але змінилась суть. Погляд був пустим, немов Артем, який ще вчора світився коханням, дивиться крізь мене. Здавалось, що його очі затягла льодова твердь. Він не бачив мене. Дивився, але не бачив, ніби для нього я була частиною вулиці: стовпом чи будівлею.

По моєму серцю пройшлись хірургічним скальпелем. Рана була акуратною, точною і занадто глибокою. Артем, не сказавши мені ані слова, подався паркувати автівку. А я залишилась стояти на своєму місці.

Не складно було здогадатись, чому він та Ізольда приїхали разом. Я лиш не могла збагнути, навіщо Артем так вчинив зі мною. Нащо втирався у довіру і покірно чекав, доки моя броня впаде? Може вони з Ізольдою розважаються таким збоченим чином?