Епізод 2: Агенція «Валентайн»

На вихідних я перечепилась за дратівливу і дуже клейку річ – стрес. В суботу з моєї невеличкої шафи вилетів на підлогу увесь одяг. Звісно, з моєю допомогою.

Про агенцію «Валентайн» я майже нічого не знала. В інтернеті не було сайту чи реклами. Незвично, ураховуючи сферу їхньої діяльності. З відділу кадрів мені надійшов короткий лист на електронну пошту, в якому серед іншого вказувалось: стиль одягу – діловий.

Жодна з моїх речей не підпадала під вказану категорію. Мені довелось зайнятись шопінгом. Не тим приємним, коли ти вся на емоціях купуєш те, що тобі подобається. Ні. Це був нервовий процес, схожий на купівлю страхітливої шкільної форми разом із Ритою.

І як би сильно не намагалась тітка придбати щось достойне, все завжди закінчувалось визнанням нашої неспроможності радіти нав’язаній необхідності. Зараз це повторювалось знов. Я купила білу сорочку і найменш огидну пряму спідницю, довжиною до середини коліна.

Потрібно було ще обрати взуття. Я завжди була невисокого зросту – сто шістдесят п’ять сантиметрів. Може прибрехала на кілька міліметрів, але ж для вас це не принципово? Я на це сподіваюсь.

При такому зрості образ зі спідницею до коліна рятують лише підбори. Тим не менш, я взяла пару туфель на пласкій підошві. Вдома приміряла усе разом і оцінила безглуздий вигляд.

Згадала про Ізольду і її розкішний стиль. Але швидко себе заспокоїла – не можуть усі бути схожими на неї. Я сподівалась загубитись в офісі серед інших жінок, що не мали хисту до роботи стиліста.

І от в понеділок зранку я дісталась нового офісу. Підійшовши ближче до будівлі, мені довелось усвідомити весь масштаб піар-агенції «Валентайн». Наді мною височіли п’ять скляних поверхів. В мінливих променях ранішнього сонця вони виблискували, наче дорогоцінний камінь, якого торкнулась рука майстра.

Дивним здавалось те, що раніше я не помічала цієї будівлі, хоча кілька разів проходила поруч. Певно, зі зміною контексту трансформувалось і моє бачення навколишнього.

Я увійшла всередину, все ще перебуваючи під враженням від краси і стилю будівлі. На рецепції сиділа молода дівчина із ляльковою зовнішністю. Сама того не помічаючи, я почала роздивлятись її, поки вона ставила питання:

— Доброго дня! Вітаю у піар-агенції «Валентайн». Чим можу допомогти? — її білосніжні зуби виблискували у широкій посмішці.

— Доброго дня! Я нова працівниця – Тіна… — не встигла я представитись, як богиня рецепції перервала мене.

— Так, так, я знаю хто ви. Зачекайте хвилинку, будь ласка. Зараз прийде голова охорони і видасть вам усе необхідне.

— Дякую. — я продовжила стояти біля стійки рецепції.

— Присядьте в зоні очікування, будь ласка, — так само дружелюбно промовила рецепціоністка.

Я зніяковіла і відправилась до синього дивану, що стояв трохи далі. Він мав точно такий же відтінок, як і той, що жив у мене вдома. Я обожнюю синій колір.

Поки я чекала, у голову лізли різні думки. Все навколо було трохи «занадто». Занадто красиво, занадто світло, занадто привітно. Це не ладнало з моїм досвідом про життя й роботу у рідному місті.

Справа в тому, що жила я у провінції. І нехай моє місто вважалось досить хорошим і комфортним, але тут мало хто посміхався і поводив себе привітно, особливо – на роботі.

А в даний момент у мене складалось враження, що я переїхала кудись за океан. Або потрапила у фільм. І єдиним, що не пасувало до цієї ідеальної картинки була я.

Через десять хвилин з ліфту вийшов молодий красивий чоловік. На ньому добре сидів чорний костюм, хоч одяг не виглядав дорогим. Він був високим – на вигляд метр вісімдесят, а може й більше. Впевнена хода, розвинені м’язи, коротке світле волосся – усе виказувало в ньому охоронця.

Коли я помітила його блакитні очі, то ніби впізнала у ньому щось знайоме. Чим ближче він підходив до мене, тим ширшою ставала посмішка на обличчі чоловіка. Від нього віяло теплом і дружелюбністю. Я підвелась з місця і привіталась:

— Доброго дня!

— Вітаю! Мене звати Артем – я голова охорони. Як я можу звертатись до вас? — його голос чарував мене низькими м’якими нотами.

— Фіна…, — оговорилась я, роздивляючись красеня і різко виправилась, — Тіна. Можна одразу на ти.

— Добре, радий вітати тебе у нашій команді. — його погляд делікатно пробігся по моєму зовнішньому вигляду.

— Дякую. — я ледь зібралась до купи, Артем викликав у мені давно забуте почуття підліткового захоплення.

— Йди за мною. — він рушив з місця у напрямку ліфту і продовжив на ходу, — зараз я видам тобі перепустку. Нею можна користуватись від фойє до четвертого поверху. Вона необхідна, щоб потрапити у будівлю та їздити ліфтом.

Ми зайшли у скляну кабіну. Двері зачинились і на кілька секунд відрізали нас від цілого світу. Артем здавався мені великим милим ведмедем. М’язи спини намагались прорватись назовні через костюм. Він нагадував чепурного Халка – суміш стиляги і машини для трощіння меблів.

Ми дістались другого поверху і Артем привів мене у кабінет. На його робочому столі знаходилось кілька моніторів. Я підписала документи, що захищали конфіденційність клієнтів та отримала перепустку. Артем посміхнувся мені, віддаючи пластикову картку і мовив: