Епізод 10: Скажи мені, хто твій друг

Ну й ранок у мене видався в понеділок. Ніби я й змирилась із тим, що піду в офіс і зустріну там Артура, але нервова система здавала свої позиції. Довелось напитись заспокійливого, аби не вибухнути нервовим зривом при колегах.

Цього дня я вирішила не використовувати навіть той мінімум макіяжу, що дозволяла собі раніше. Десь всередині з’явилось нав’язливе відчуття, наче будь-яке прикрашання себе виглядає, як запрошення до близькості. Ця здогадка звучала безглуздо навіть для мене, але боротись із наслідками травми не вистачало сил.

Я увійшла в офіс напрочуд невпевнено і одразу кинула погляд на ноут Артура. Він був вимкнений. Після цього я полегшено зітхнула: дякувала долі за кожну секунду його відсутності.

Ігор пив вранішню каву і якось дивно поглядав на мене. Може я б і не помітила, якби не була зараз чутлива до найменших змін, немов оголений нерв.

Ми розпочали роботу. Моня помітив мою дивну поведінку і засипав мене питаннями про те, куди ж я поділась з корпоративу. Я набрехала про погане самопочуття. Сказала, що з ресторану мене забрав друг. Тоді Моня нахилився до мене і прошепотів змовницьки:

— То ти не з Артуром поїхала?

— Ти що! Звісно, ні. — мене пересмикнуло від однієї думки про нього.

— Добре… Я вже боявся, що ти повелась. Знаєш, він ще той тип. — Моня задоволено відкинувся у кріслі, ніби своєю фразою зняв тягар з плечей.

Я так сильно розізлилась на нього. На те, що він не подумав сказати мені про Артура раніше. Від Моні важко було щось приховати. Він все бачив і чув. Хоч ніколи не мав відношення до Артура поза роботою.

Настав обід і всі збирались піти у кафе неподалік від офісу. Ігор попросив мене затриматись. Я не знала про що він хоче поговорити і залишилась. Мій бос розпочав, ніяковіючи:

— Артур сьогодні не прийшов.

— Так, я помітила, — сама ж молилась, щоб він більше ніколи і нікуди не приходив.

— Ви з корпоративу в один час поїхали? — дуже толерантно і делікатно запитав Ігор.

— Мене забрав друг. А куди поїхав Артур – я не знаю. Він не дзвонив? — я намагалась перевести тему.

— В нього бувають загули. Але зазвичай він вигадує якусь відмовку і дзвонить. — Ігор не заспокоювався і додав ні з того ні з сього, — по тобі ж видно, що щось сталось. Ти не думай – він хороша людина. Буває тільки, що здуріє, як вип’є. Та в тому нічого страшного немає…

— В мене проблеми особистого характеру, якщо тобі вже так цікаво. І я не зобов’язана доповідати про такі речі. — я встала і вийшла з кабінету.

Мене всю тіпало, коли я нарешті зрозуміла про що саме хотів дізнатись Ігор. По його невпевненій мові стало ясно: він добре знає про заскоки Артура. І все одно – покриває його. Боїться, що друга хтось очорнить.

Поведінка Ігоря викликала в мені гидливість. Я вже просто не могла знаходитись в одному приміщенні із ним. Добре, що хоч одразу прихопила куртку і сумку. Мені кортіло приєднатись за обідом до Моні і забути все, як страшний сон.

Я попрямувала у кафе й одразу побачила колегу за столиком. Вигляд він мав сумний і розгублений. Я відчула щось дивне, поки підходила до столика. Від нього йшло ледь помітне свічення темного фіолетового відтінку. І мені здалось, що серце його розбите. Я сіла за стіл і спитала:

— В тебе все добре?

— Ну, таке… — Моня взагалі ні з ким не обговорював особисте.

— Я допоможу, — навіщось бовкнула я, не розуміючи сама себе.

— Гаразд. Ми з дружиною останнім часом сваримось ледь не кожного дня. Переїзд на носі, купа роботи, відкладаємо кожну копійку розумієш?

— Так, — я кивнула головою.

— Коли вона хоче провести час разом – я здаю проєкти. А коли в мене вихідні – вона на зміні. Я її дуже кохаю, але важко в таких умовах не зриватись один на одному.

— В мене є рецепт від твого нещастя. — посміхаючись, я записала на серветці кілька слів і передала її Моні.

— Думаєш їжа допоможе?

— Не просто їжа. Скажи Ігорю, що погано почуваєшся. Купуй всю смакоту по списку і їдь додому. Влаштуй собі і дружині спокійний вечір удвох без роботи і думок про переїзд. Обіцяю – все вийде!

Важко було вмовити Моню пропустити добру половину робочого дня, адже його улюбленим виразом була фраза: «Час – це гроші!». Але я зі своєю місією впоралась і хоч трохи відволіклась від власних проблем.

До кінця дня я відчувала жар всередині тіла, ніби за шкіру насипали розпеченого вугілля. Довелось зміряти температуру, але виявилось, що все в нормі.

Не дивлячись на прохолодну погоду, я поверталась додому легко одягненою. Куртку несла у руках. Мені не було холодно, я могла розтопити своїм жаром рештки сніжних кучугур, що не розтанули до кінця, ховаючись від весняного сонця у затінку.

Вдома на мене чекав Персик і купа книг, які я збиралась вивчати до пізньої ночі. Хоча я вже не була впевненою, що маю бажання залишитись на цій роботі.

Я повечеряла, прийняла душ і заповзла під ковдру. За годину моє біляве волосся майже висохло і почало заважати. Я закрутила гульку на маківці і проштрикнула її ручкою, аби конструкція трималась.