Епізод 8: Зовсім не король

Я запізнилась у ресторан і всі вже почали святкувати. Ігор кинув пару жартів на рахунок пунктуальності жінок, чого ніколи не робив раніше. Певно міцний алкоголь розв’язав моєму босу язик.

Моня зайняв мені місце поруч з собою. Ми тримались разом, боячись потрапити під вплив решти колег, чиї організми були більш стійкими перед впливом алкоголю, аніж наші.

З годину всі спілкувались, пили та їли. Потім приїхали музиканти і нас запросили у зал для танців. Мені було весело. Я перетанцювала з усіма колегами. Окрім мене на корпоратив прийшли ще троє жінок – клієнтки нашої фірми.

Не знаю, скільки часу минуло, але на вулиці давно стемніло, а я вже трохи перебрала вина. Стало жарко і мені не вистачало повітря. У залі для танців була погана вентиляція.

Я накинула куртку, взяла сумку й вийшла з ресторану на казково підсвічену алею. За кілька секунд мене наздогнав Артур. Він встиг сильно сп’яніти, але на ногах тримався твердо.

Його стан виказувала показна самовпевненість і мова, щедро здобрена нецензурною лексикою. Я не очікувала від колеги настільки кардинальної зміни. В офісі він завжди поводився адекватно. Артур заговорив до мене, прикурюючи цигарку:

— Зібралась додому? — він видихнув дим мені в обличчя.

— Ні, вийшла подихати повітрям.

— Яка ти сьогодні гарна… — Артур окинув мене поглядом з голови до ніг і запитав, — Для мене старалась?

— Ні. — я вже хотіла повернутись в ресторан, але він загородив мені шлях.

— Давай ти не будеш прикидатись недоторкою. Он як кожного дня зі мною фліртувала. Тепер треба відповідати за свою поведінку, — Артур зробив крок до мене.

— Я з тобою фліртувала? Як? Кожного ранку знімала перед тобою куртку? — мій дурнуватий язик не втримався за зубами і я розсміялась йому в обличчя.

Казала мені Рита: «Ніколи не сперечайся з божевільними і п’яними!». Та від природи я мала гострий язик. Майже одразу мені довелось пошкодувати про свої необачні слова. Різкий удар по щоці звалив мене з ніг.

У вухах дзвеніло. Артур стояв наді мною і в якийсь момент схопив комір моєї куртки. Він потягнув мене по доріжці в сторону лісу. Я розуміла, що далі він планує зробити зі мною. Але шок не давав мені отямитись. Навіщось я притискала сумку до грудей, наче в даний момент вона мала якусь цінність.

Артур протягнув мене по купці невеличких, але гострих камінців. Вони розірвали мої брюки і залишили глибокі подряпини на ногах. Біль повернув мене в реальність. Я зробила єдине, що прийшло у голову – вкусила його за руку.

Потік нецензурної лайки прорвав тишу. Ми були занадто далеко від людей, щоб хтось почув мої крики крізь гучну музику. Я схопилась на ноги і побігла в темряву. Абсолютно безглузде рішення. Однак мислити тверезо я не могла через ряд причин.

Він біг за мною. Я чула його швидкі кроки. Мої очі пекли від сліз і розтертої туші. Шкіра на ногах горіла, немов хтось приклав до неї розпечене залізо. Я лиш дивилась вперед і намагалась не впасти. Артур кричав мені услід десь зовсім поруч:

— Стій, дурепо!

Виявилось, що я бігла не так вже й швидко, як мені це уявлялось. Щось збило мене з ніг. І коли чуже тіло притисло мене до холодної землі, я зрозуміла – це Артур.

Він тримав мене за руки і намагався стягнути мої брюки. Як я молилась, щоб той чарівний гачечок у поясі сховався від нього. Артур нервував і дав мені ще одного ляпаса, аби я перестала кричати і відбиватись.

Ми були далеко в лісі. Ніхто не міг почути мене і допомогти. А я збиралась битись до останнього. І тут сталось те, чого я не могла пояснити. Щось вхопило Артура та відкинуло метрів на п’ять від мене, ударивши, ніби з розмаху об землю.

Я стала на коліна і спостерігала за ним, намагаючись розгледіти свого рятівника. Але в лісі були тільки я і цей мерзенний покидьок. Коли він почав підводитись, невидима сила потягла його у темряву. В моїй пам’яті закарбувався крик Артура – нажаханий і відчайдушний.

Коли я звелась на ноги, то чула навколо лише химерну тишу в якій щось ховалося. Тепер мені стало настільки страшно, що я сама покликала Артура. Проте відповіді не було.

Я чула звук власного дихання. Жар і холод пробігали моїм тілом по-черзі. І нарешті свідомість захотіла сховатись від страху і невідомості десь далеко. Я відчула, як падаю на землю.

Хтось підхопив моє тіло міцними руками. Серце на секунду обірвалось, коли я подумала, що це Артур.  Лиш моє тіло майже одразу зрозуміло різницю. Від Артура тхнуло дешевим коньяком, занадто різким одеколоном та сигаретами.

Людина, що тримала мене на руках мала зовсім інший аромат. Я відчула нотки морського бризу, червоного стиглого гранату і базиліку. Була ще якась терпкість, але мені вистачило відмінностей в ароматі між двома чоловіками, щоб заспокоїтись.

Я не бачила обличчя свого рятівника. Він ніс мене через ліс, накритий капюшоном. Я тільки відчувала його важке дихання. На руках незнайомця моє тіло зігрілось і розслабилось. Мене почало хилити в сон. Він виніс мене до воріт, а потім на стоянку автомобілів.

Далі все було, як в тумані. Очі закривались самі собою і я змогла вихопити з реальності лише кілька уривків. Незнайомець відчинив двері і посадив мене у таксі. Потім він схилився до водія, протягнув йому щось і сказав мою адресу. Його обличчя увесь час вислизало з мого поля зору.