Епізод 5: Життя налагоджується?

Зранку перші промені сонця зазирнули у моє вікно і повідомили, що ніч скінчилась. Розплющивши очі, я зрозуміла, що давно не почувалась настільки добре.

Хотілось зіскочити з ліжка і бігти підкорювати світ. Але я вчасно нагадала собі, що п’ять хвилин нічого не змінять і почала солодко потягуватись, висунувши ногу з-під ковдри.

Перший чудовий ранок за останній рік змусив мене ввімкнути всю підозріливість. Здавалось, що є якийсь підступ в незвичному спокої. Але все було чудово. Я швидко і смачно поснідала, вдягнулась і навіть була трохи задоволена своєю зовнішністю після сну.

Мозок сказав, що все не може бути настільки добре і я вирішила перевірити свою теорію: поїхала офіційно звільнятись. Увесь час мене супроводжувало дивне відчуття, наче з мене зняли важкі кайдани, що не давали змоги підвестись.

В автобусі я згадала про вчорашню парочку, що помирилась і посміхнулась сама собі. З голови все не йшла думка, про мою можливу причетність. Десь за спиною почали з’являтись крила, які могла бачити лише я.

Звільнили мене за п'ятнадцять хвилин. Я попрощалась із колективом і щаслива подалась у нове життя, де на мене чекала повна невідомість. Погода тішила сонцем і відсутністю пронизливого вітру. Весна вперше згадала, що їй пора прокидатись.

На пустій зупинці я сіла на пластикове сидіння. В голові крутилась одна думка: що робити далі? Я дістала телефон і почала заходити на всі сайти з пошуку роботи.

На одному із них з’явилась свіжа вакансія. Оголошення виклали кілька хвилин тому. Я майже нічого не зрозуміла, прочитавши графу про обов’язки. Єдине, що привернуло мою увагу – хороша плата і адреса офісу, що знаходився недалеко від мого дому. Везіння продовжувалось.

Переборовши себе, вирішила спробувати. Я вже потроху почала вірити, що цей день минає під щасливою зіркою. Зателефонувала в офіс і домовилась про співбесіду. Часу залишалось рівно стільки, щоб неквапливо дістатись місця зустрічі.

На першому поверсі багатоквартирного будинку розмістились магазин і офіс. Я обережно постукала у двері і ввійшла в невеличку кімнату на п’ять комп’ютерів. За робочими столами сиділи четверо молодих хлопців, що з цікавістю поглянули на мене.

Я привіталась і до мене підійшов невисокий чоловік з бородою, ніби у священика. На вигляд йому було років тридцять, може, трішки більше. Він представився, назвався Ігорем і провів мене до свого столу. Кілька хвилин ми розмовляли про всілякі дрібниці, а тоді він запитав про мої навички:

— Ви зрозуміли, що робота ведеться у соціальних мережах? — Ігор поглянув на мене з недовірою.

— Так, звичайно. А чим саме потрібно займатись? — із вдаваною впевненістю відповіла я.

— Ми ведемо сторінки невеликих компаній, створюємо контент, що допомагає бізнесу підвищувати продажі. Ви маєте досвід роботи з Інстаграм та Фейсбук?

— Так, звісно. — бовкнула я здуру, і звідки в мені прокинулась така брехуха?

— Чудово. Можете показати сторінки, які ви вели? — спокійно запитав Ігор, ознайомлюючись з моїм резюме на одну сторінку, в якому не було й натяку про досвід роботи в соціальних мережах.

— Ви дасте мені хвилинку? Я повинна запитати дозволу в клієнтів: чи можу я показати вам їхні сторінки. — довелось викручуватись на ходу.

— Добре.

Я вибігла з кабінету, як ошпарена. На моїй сторінці в Інстаграм було п’ятдесят з лишнім підписників. І що я мала показати Ігорю? Тут я згадала про Віку і салон, в якому вона працювала. На обох сторінках підписників нараховувалось по десять тисяч. Я набрала номер і після її «алло» швидко заговорила:

— Вікусь, виручай, будь ласка! Я влаштовуюсь на роботу. Тут треба мати досвід у веденні соцмереж. А в мене жодної сторінки немає. Мені потрібно швидко показати клієнтів з класними результатами.

— Зрозуміла. Все, чекай. Зараз я тобі скину доступи!

Стоячи у коридорі, я нервово чекала на повідомлення. Віка завжди виручала у скрутну хвилину. Ось і пролунав рятівний сигнал телефону. Я відкрила повідомлення й ледь не підскочила на радощах до стелі.

Віка постаралась. Не знаю як, але вона змогла знайти ще три сторінки своїх подруг, які займались бізнесом і активно рекламувались у соцмережах. В моїх руках був пропуск на нову роботу і все завдяки подрузі.

Ігор довго вивчав сторінки, періодично підіймаючи на мене здивований погляд. А я боролась із собою, бо внутрішній голос підказував, що я не зможу довго водити за ніс нового роботодавця. Нарешті він мовив:

— Вражаюче! Чесно кажучи, я не очікував такого. Робота ваша. Приходьте завтра о дев’ятій. Тоді вже й познайомитесь поближче з нашим колективом. Ви у нас перша дівчина в чоловічому царстві. — Ігор усміхнувся і  кивнув в сторону хлопців, котрі робили вигляд, що працюють і не слухають нас.

— Дякую! З радістю з усіма познайомлюсь. — я ще ніколи не працювала у суто чоловічому колективі і не знала, чого очікувати від цього експерименту.

Попрощавшись з новим керівником, я вийшла на вулицю і вдихнула свіжого повітря. Моя невеличка махінація вдалась, але я не знала, що робити далі. Було соромно за себе й свою брехню. Але з іншого боку, зі своїм правдивим резюме я могла лише повернутись на касу.

Щоб якось відволіктись і виправити скоєне зло, вирішила поїхати додому і зануритись у вивчення маркетингових стратегій для соцмереж. Мені кортіло стати тою, кого Ігор взяв на роботу.