Епізод 4: Дивне відчуття

Магазин знаходився в кількох кроках від мого дому. До вечора погода покращилась: вітер вщух і трохи потепліло. Я з задоволенням вийшла надвір і поглянула на вечірнє небо. Хмари розбіглись, а на темному полотні хтось розкинув мільйони зірок.

Прохолодне повітря бадьорило. В супермаркеті було мало людей і я швидко розрахувалась за свій кошик. Вийшовши з магазину, помітила біля старенької іномарки пару, що сварилась на весь голос.

Не знаю чому, але їх сварка зачепила мене. Я не могла піти далі і не дізнатись, чим усе закінчиться. Довелось стати трохи далі, щоб не виглядати якоюсь божевільною, котра слідкує за незнайомими людьми.

Чоловік у зеленій куртці голосно пояснював жінці, що вона помиляється. Стало зрозуміло: він за щось виправдовується. Жінка продовжувала кидатись у нього звинуваченнями в інтрижці.

На мить мені здалось, що вони не хочуть цього. Не хочуть сваритись через дрібниці. Але невдоволення наростало, як снігова куля, яка котиться по схилу гори. Їх певно нервували купа речей: погода, робота, нестача грошей, побутові дрібниці, непорозуміння.

Та було в них те, що тягнулось назустріч один одному – їхнє кохання. Воно затуляло долонями вуха, аби не чути всіх тих негарних слів, що зривались у запалі з вуст закоханих.

Коли градус суперечки піднявся до максимальної позначки, мені захотілось, щоб вони зупинились. Зупинили дурну сварку і обійнялись. Я відчула всередині своєї душі те кохання, яке жило в цих людях.

Зненацька крики стихли. У вухах трохи дзвеніло від тиші, що різко заповнила навколишній простір. Жінка підійшла до чоловіка і сплела руки на його шиї. Я спостерігала за ними, наче під гіпнозом. Вони поцілувались і ще кілька хвилин стояли, обіймаючи один одного.

Я мало не скрикнула від радості, але вирішила швидко покинути свій пункт спостереження, поки вони не помітили мого інтересу. Взагалі, мені слабо віриться, що люди можуть бути достатньо розумними, аби зупинитись посеред скандалу. Але ж як тоді пояснити їхню переміну? Навряд чи я змогла вплинути на цих двох?

Знову дурні думки закружляли у моїй голові. Певно моя фантазія породжувала дивні ідеї, що могли зробити реальне життя хоч трохи цікавішим. І маю я такий талант з дитинства, коли Рита залишала мене на літо у бабусі.

Бабцю шанувало все село, але на мене вона справляла химерне враження. Була у домі окрема кімната, де вона приймала всіх охочих вилікуватись від самотності.

Чого тільки не було у тому відьомському кабінеті: трави, камені, свічки, і багато книжок по магії. Мені всі сусіди казали, як один: пощастило з бабусею, от виростеш і вона тобі найкращого жениха причарує. А я жувала іриски, що видирали зуби разом із коренем і думала: а нащо мені ті женихи? Я краще ірисками візьму!

І хоч для решти людей бабуся була найголовнішою людиною в селі, мене вона трохи лякала. В нас не було теплих стосунків і якогось сюсюкання. Мене підіймали о восьмій ранку, годували і відправляли гуляти до обіду, поки паломники вишиковувались в чергу.

Обідала я в сусідів – вони приглядали за мною. А ввечері поверталась до бабусі. Вона завжди була стомленою і ми швидко їли. Потім мені дозволяли подивитись телевізор – і спати.

Одного разу я не могла заснути. Повний місяць світив у вікно, заповнюючи кімнату холодним світлом. Блакитне сяйво наповнювало мене, звало в танок і бадьорило. Я зазирнула у вікно, що виходило на город. А там стояла бабуся. Посеред пізньої ночі вона ніби купалась у світлі місяця.

А потім вона обернулась і побачила мене. Я заклякла, загіпнотизована її поглядом. Фіранки різко здригнулись і закрили вікно. Я їх не чіпала, а тому злякалась і заскочила в ліжко. Мені довелось довго прислухатись до звуків у будинку, але з першими променями сонця я нарешті закрила очі й заснула.

Зранку бабуся нічого не сказала, вона лиш довго свердлила мене поглядом і змусила випити огидний гіркий чай. Я боялась перечити, чомусь вірила, що вона перетворить мене на жабу чи якогось жука. Гірш за все те, що Рита перейняла у бабусі рецепт чаю і поїла мене цією гидотою навіть у Лондоні, бо по словам бабусі: «Імунітет від нього – на весь рік!».

Спогади про літні поїздки і покійну бабусю пробігли мурахами по моїй шкірі. Я не помітила, як зайшла у невеличкий парк, що знаходився поруч. Мій розум чіплявся за ідею, що саме я з’єднала двох закоханих, аби притупити химерні спогади. Кому завдавала шкоди невинна фантазія? Нікому.

Я йшла по доріжці поміж голих дерев і гадала, коли ж з’являться перші бруньки? Поруч не було жодної людини, але я відчула на собі погляд чужих очей. Ніби хтось у темряві слідкував за мною. Прогулянку довелось завершити. Я швидко покинула парк і пішла в напрямку будинку.

Однак страх не поспішав розсіюватись. Вже за хвилину мені здалось, що хтось слідує за мною. Я обернулась і побачила, що навколо немає жодної живої душі. Від цього стало ще гірше. З переляку я вже бігла додому з пакетами, як Кевін Маккалістер у відомому різдвяному фільмі.

В ліфт залетіла, мало не випльовуючи легені після стометрової дистанції на максимальній швидкості. Полегшення настало тільки тоді, як закрила двері квартири на замок.

Спітніла, перелякана і з двома мішками продуктів я стояла в коридорі і намагалась заспокоїти свою бурхливу фантазію. На вулиці нікого не було, за мною ніхто не слідував – це факт. Але звідки взявся липкий напад страху? Я не знала відповіді.