Приворот

Побачивши, що Сашко пересів до новенької, Людка зареготала. Ще б пак — сталося так, як вона й казала: відомий шкільний Казанова покинув і мене. 

Але ж він так гарно залицявся... Стільки квітів подарував... Такі слова говорив, що й досі мороз по шкірі. Я повірила йому, закохалася, а він!
На уроці хімії мені хотілося померти. 

«Може його приворожити? — думала я, малюючи в зошиті обличчя коханого та перекреслюючи його двома жирними лініями. 
Дівчина, на яку він мене проміняв, справді гарна. Висока, струнка, з довгим темним волоссям, пухкими губами і чарівною посмішкою, як у фотомоделі з обкладинки якогось глянцевого журналу. 
В місті, де раніше жила Дарина, зараз стріляють, а в нас тихо і дешеве житло. Тому вона тут.
Квартира, в якій вона оселилась разом з батьками, на п’ятому поверсі, прямо над нашою.

— Що це? — біля мене зупиняється вчителька і дивиться на мій малюнок. Питає:
— Оксано, а як же контрольна? 
Потім бере мій зошит і показує усім:
— Дивиться! Ось чим вона займається!
 Сашко з Дариною посміхаються, інші регочуть.
— А ти, Жарков, не радій! — каже Аделаїда Петрівна, суворо дивлячись на мого колишнього, — з такими оцінками, як у тебе, далеко не підеш! 
Людка вигукує:
— А вони йому ні до чого! Він буде масажистом, як його батько! 
Усі сміються.
Вчителька повертає мені зошит.
 — Ти хоч розумієш, Оксано, що поставила хрест на своєму майбутньому? Ти ж була відмінницею, а зараз? Я попереджала тебе, що добром це не скінчиться!
Мені несила слухати це… Грюкнувши дверима, вибігаю з класу.

На вулиці сяє сонце, пахне черемхою. Кудись йдуть люди, кудись їдуть машини. 
У під’їзді — гуркіт. На першому поверсі біля стіни вовтузяться чоловіки у робах,  від яких тхне перегаром. Мабуть, знову щось з каналізацією.
 — В інших пластик, а тут!.. — чується густий невдоволений бас.
На підлозі — купа цегли; згори, нагадуючи дохлого пітона, звисає довжелезний дріт. За розколупаною стінкою, у темній глибині, шкіриться металевий стовп, покритий нальотом іржі. 
Біжу по сходах і раптом згадую, що ключі від квартири лишились в сумці, а та — в класі. 
Зітхаю, бо треба повертатись до школи. Голосить дриль. Швидше-швидше звідси на вулицю! 

Знову сяє сонце і пахне черемхою. 
В школу йти не хочеться, але мама буде тільки о шостій. Куди ж мені подітися? Може, піти до Наталки, братової нареченої? Вона працює в кафе, яке на першому поверсі нашого будинку. Так, піду саме до неї. 
Мій брат Микола — на заробітках. В нього, як і в Наталчиного брата, Дена борги. Чому — то довга історія.
Біля кафе, в отворі стіни, пищить банкомат. Якась жінка знімає гроші. За нею стоїть невеличка черга: бабуся з дідусем і молода дівчина. На ганку, під вивіскою «Арарат», палить чорнявий красень. Помітивши мене, він посміхається і каже:
— Привіт, Оксанко. Зайдеш?
— Привіт. Наталка є?
— Кудись побігла. Заходь! Вона скоро буде.
Цього чорнявого красеня звуть Акоп, він син господаря кафе. У Акопа — власна невелика фірма кабельного телебачення. Наталчин брат, Ден, там працює вже майже рік. 

Проходимо в зал і всаджуємось в затишному закутку.
— Їсти будеш? — питає мене хлопець. 
Відмовляюсь, але Акоп каже, щоб нам принесли чай з тістечками. Цей чорнявий красесь дуже ввічливий і прямо сяє. На величезному порцеляновому блюді в центрі стола тісняться червоні та жовті яблука, помаранчеві апельсини, темний, як ніч, виноград і гранати.
Акоп каже:
— Деякі з моїх родичів досі живуть в горах. Вони пасуть овець, вирощують виноград і роблять коньяк. Наші чоловіки поважають жінок! Жінки нас народжують!.. Ми завжди захищаємо своїх жінок! Чому ти така сумна?.. Ти дуже гарна! Твої очі, як волошки, а волосся, мов стигла пшениця! 
От нахаба! Казати таке, знаючи, що я зустрічаюся з іншим! Чи, може, він знає вже, що Сашко мене покинув?
Очі хлопця темніють, він бере мою руку і стискає. Я зойкаю від болі. 
Раптом з’являється Наталка. Питає:
— Оксано, чому ти не в школі?
За стіною продовжує верещати дриль.
Кажу:
— В нашому під’їзді знову довбають стіну.
Наталка сплескує руками:
— Я спитала, чому ти не в школі? То ж — чому?
Мовчу з загадковим виглядом. Акоп каже:
— Ну, мені вже пора, — та йде.
Розказую Наталці про Сашка. Питаю, чи не знає вона якоїсь ворожки, яка бере недорого, бо хочу приворожити зрадливого коханого. 
Дівчина ненадовго замислюється, а потім каже, що в неї є книжка привороту й заклинань.
— Придбала якось по Інтернету… — пояснює вона. — Можу подзвонити Дену і сказати, аби він привіз її увечері. У сестри Акопа сьогодні день народження, тож о сьомій в кафе відбудеться костюмоване свято в інопланетному стилі. У іменинниці безліч подружок, отож він і запросив своїх друзів та хлопців з фірми… Денові буде неважко до тебе зайти. 

Добре. Може, якийсь приворот з Наталчиної книжки подіє, і Сашко повернеться.

***
Я ніколи не палила, але доведеться, бо цього вимагає приворот. Для нього потрібно небагато: ножик, голку, сигарету, дах і... світанок. Сигарети купляю в цілодобовому кіоску, шо поряд з нашим будинком, а  інше в мене є. Про всяк випадок, беру три сигарети. Спати лягаю о десятій вечора.  

Прокидаюсь рано вранці, радіючи тому, що у мами міцний сон. Вибігаю з квартири з пакетом, в якому лежить причандалля, необхідне мені для привороту і, чіпляючись за сходи, мов мавпа, видираюсь на дах. Оглядаюся і сідаю на краєчок парапету. Дивлюсь вниз, бовтаючи ногами у повітрі. Може, стрибнути вниз? Навіщо мені життя, якщо Сашка пішов від мене?.. Потім оговтаюсь, дістаю ніж і проводжу лезом по пальцю, доки з нього не починає витікати кров. Коли її стає доволі, обмокую кінчик голки у червону цівку та пишу на сигареті ім’я коханого. Кров чомусь не спиняється —   ллється та ллється, і я відсмоктую її. Вона така ж солона, як сльози, і така ж гірка, як біль.
Обережно втягую в легені їдкий дим сигарети і прикриваю повіки, аби не бачити ані балкону, на який іноді виходить Дарина, ані хмаринок, схожих на запрану білизну, ані тонких шпилів заводських труб, які вже багато років не димлять... Перед очима раптом з’являється обличчя Сашка, і я більше нічого не бачу…
Проганяю видіння, збираюсь з духом і гашу недопалок на долоні. Пекуча біль шмигає до самого серця, але я витримую її.