Остання жертва

Ранок для мене не почався, а радше продовжився після кількагодинної паузи. Партизани, розуміючи всю безвихідь свого положення, буквально кидалися на шаблі, аби лиш не потрапити в полон. Однак кількох взяти все ж вдалося. І тепер лишались тільки формальності.

Вранішнє сонце кидало косі промені на вузькі запилені вулички міста. Місцеві вже займалися своїми справами, тож я, вже за звичкою, побрів до кав’ярні обхідними шляхами. Сьогодні Аллак була до нас милостивою і відправила до Анатаїфа легкий вітерець, що освіжав мене не гірше за пляшку вина в руці. Аромат, що линув від садів, ще не встиг змішатися з запахом робочої повсякденності, тож настрій у мене був на висоті.

Кав’ярня «У Таїпа», що стояла в районі рабадів, являла собою будинок з сирцю, який ззовні нічим не вирізнявся від жилого, окрім вивіски з зображеною на ньому джезвою. Втім, всередині вона, певно, виглядала досить привабливо. В розтрощених меблях я помітив дошки з червоного дерева, які до того ж були пофарбовані різними кольорами. Тут навіть був килим. Зрештою, на мій погляд, кав’ярня – це щось на кшталт заїжджого двору, який ще називають караван-сараєм, тільки вдвічі менша.

Самого Таїпа я б волів бачити серед полонених, однак арім Саріф сказав що той отримав помилування від Селевкіна. А ще видаток за завдані збитки! Навіть прихильний до нього арім забурмотав собі під ніс те, що деякими людьми може розцінюватися як зрада. Знайшовши спільну точку спілкування, ми з Саріфом сиділи за єдиним вцілілим столом і пили каву, поки Кхарам зі всією берберською пристрастю допитував наших ворогів. Зрештою, вони підписали усі потрібні мені зізнання і тепер однією проблемою ставало менше. Втім, ані про підпал, ані про діяння примари вони нічого не знали. Тож ці питання, на жаль, все ще лишались відкритими.

«Пінний іфрит» зустрів мене понуреним настроєм, на який повпливали невпинні розповіді Маїра. Тому перш ніж зайняти свій улюблений стіл, я розповів усім гарні новини і пообіцяв, що скоро нас чекають зміни на краще. Після цього бійці дещо збадьорилися, однак цього аж ніяк не можна було казати про Ярему.

– Вино скисло, чи що? – запитав я його, заглянувши у майже порожній кухоль.

– Знову будеш казати, що магії не існує?

– Існують дуже правдоподібні фокуси, – я прилинув спиною до прохолодної стіни і, склавши руки на грудях, слідкував за незграбними рухами кельнера, які чомусь почали здаватись мені неприродними.

– От знову, – кисло посміхнувся Ярема, – знову ти заперечуєш побачене! Які тут ще до біса фокуси? Навіть найвіртуозніший пожирач вогню не зможе так ним керувати, – він допив залишки вина і якийсь час не зводив погляду з тріщинки на столі. – Кхарам гадає, що то був іфрит. Так же ж? Скажи йому, Кхараме.

– Судячи з розповідей, – знехотя почав бербер, – все саме так.

– Кхараме, ти повіриш і в те, що вівці літають, тому краще промовчав би. А ти, – обернувся я на земляка, – перестань наводити на наших людей страх, достатньо нам цього марида. А щодо фокусів, то згадай наших характерників. Ми теж вірили у ті побрехеньки, поки не стали свідками правди.

– Ти сам знаєш, що тут все інакше, – пробурмотів він.

– Тема закрита, – відмахнувся я. – Раз ти тут байдикуєш, то, напевне, вже виконав моє доручення?

– Виконав, – понуро відповів він. – Зранку з корабля зійшов дивний тип. Вдягнутий по багатому, але кімнату зняв у портовій корчмі. Після того звідти не виходив.

– Добре, – до нас підійшов кельнер і розлив по кухлях нову порцію вина, – значить зустріч буде десь в доках. Увечері в мене будуть справи, тож всі проблеми вирішуйте на власний розсуд, – сказав я, встаючи.

День проходив напрочуд спокійно. Спочатку я пішов у порт і позичив у одного п’яниці капітана підзорну трубу. Потім пройшовся по кількох постах, поговорив з хлопцями зі свого загону і трохи з ними потренувався. В палаці мене сьогодні не чекали, тож замість походу в темну кімнату, я, не змінюючи звичкам, посидів на  вежі. Цікавих думок не з’явилось, однак відчуття умиротворення мені було цілком достатньо.

Коли вже починало вечоріти, я пішов у район рабадів. Тут жили ремісники міста, тому різні запахи та спека були особливо нестерпними. Та прийшов я з іншої причини. Одна зі стін, що виокремлювала цей район, межувала з доками і стояла дещо на височині. Варту сюди не ставлять, тож звідси я міг спокійно зайнятися спостереженням.

Коли містяни дивились вже десятий сон, я помітив рух ліхтаря. Чоловік, що його ніс, був вдягнений в однотонний плащ-аббу, який, на мою думку, можна легко зімітувати, просто загорнувшись у вовняну ковдру. Що ж, місце зустрічі, схоже встановлено. Далі я зіскочив зі стіни, пробіг кілька вузьких вулиць і зупинився біля потрісканого будинку, дах якого був не купольним, як у більшості, а вітрильним, з зручним пласким переходом. Ідеальнішого місця для спостереження годі й придумати. За мить я вже зайняв зручну позицію і тепер лишалось дочекатись командувача. А якщо чутки стали достатньо красномовними, то, цілком можливо, і марида.  

Перш ніж до місця зустрічі підійшов Селевкін, я вже встиг занудьгувати. Все ж, спокійне життя у місті, аж занадто заспокоює і притуплює кров’ю загартовані навички. З такої відстані я не чув про що вони розмовляють, але судячи з жестикуляції, шпигун був чимось не задоволений. Зрештою, Селевкін дістав з кишені згорток паперу, натомість отримавши за нього важкий на вигляд мішечок. Тож, схоже, в питанні про встановлення клейма шпигуна я зробив маленьку помилку.