Диверсія

Завтра настало для мене раніше, ніж я того хотів. Посеред ночі в мої двері забарабанили кулаком, та ще й з такою силою, що аж вигинався засув. Через мить на моєму порозі стояли знервований Ярема і Маїр, один з моїх хлопців, котрий мусив стерегти дім контрабандиста.

– Що сталося? – гаркнув я на них.

– Розказуй, – Ярема сухо звернувся до найманця.

– Кайон, – за мить почав той, – він нещодавно повернувся. На мої питання відповідав молитвами і щось лопотав про гріхи. Я, – глитнув він, – я не бачив грошей. І, – Маїр закусив губу, – він випхав мене з порогу, закрився всередині і накидав чогось дуже важкого.

З просоння я не міг зрозуміти, про що йде мова. Здавалося, що з роту хлопця виринає якийсь абсурд, тож я обернувся до Яреми за допомогою. Однак він лиш підійняв брови, очікуючи від мене вказівок. Думаю, зайве описувати той спектр відчуттів, що звалились на мене у цю мить. Тому не менш як завдяки божественному диву я не втратив самоконтролю і потер скроні, аби продумати наступний ланцюг дій.

– Покличте Кхарама.

– Отамане, він, – тепер нервово глитав уже Ярема, – пішов щось перевірити. Я трохи перепив, – сказав він, опустивши погляд у підлогу, – тому нічого в нього не запитав.

– Чорт! – прокричав я. – Нехай, – я подивився у стелю і глибоко вдихнув, – нехай. Значить ви обидва йдете зі мною до того пришибленого.

Контрабандист жив у портовому районі, на вулиці, яка межує з нетрями. Тож для вирішення своїх справ нам довелося йти в обхід, аби не втрапити на око патрулям армії. Спочатку дійшли до вулиці, що була за алеєю богів, де підряд розташовувалось кілька капищ, після чого завернули до дугової дороги, що вела вниз до нетрів. Звідти вже у темряві, яку освітлювало лише зоряне небо, направились до будинку Кайона.

Коли ми вже підходили, Ярема раптом смикнув мене за плече і ткнув пальцем кудись у темряву. Я зіщулився й помітив рух якогось силуету, котрий рухався в тому ж напрямку що й ми. Довелося позадкувати в темний закут, де стояв побитий віз із сіном, аби цей хтось не розгледів нас так само, як ми його.

Пройшло всього кілька секунд перш ніж відбулось те, що й досі сниться мені у кошмарах. Силует став поступово прояснюватися, наче з усіх боків його освітлювало кілька добрих ліхтарів. Тож тепер ми могли впізнати у цій людині худорлявого чоловіка, загорнутого у плащ з тонкої тканини шафранового кольору, що нагадувало мішкувату у плечах хламиду. До коміра був пришитий каптур, тому більше деталей я розгледіти не міг. Звісно, окрім того, що руки чоловіка були на видному місці, проте ніяких ліхтарів у них не було. Більш того, світло навколо нього продовжувало яскравішати і зовсім скоро погляд на нього викликав гострий біль.

Спочатку я чув важке дихання своїх супутників та вони раптом стихли, немов побоюючись видати зайвий звук, що може привернути до себе увагу. Тож я знову підвів погляд і побачив, що на одязі чоловіка витанцьовують язички полум’я. Досягши будинку, він перейшов на неквапливий крок, і з кожним своїм наближенням все більше вкривався вогнем. Тепер його образ нагадував жовтогарячий пагін, цибулина якого стрімко набирала дивовижного поєднання хризолітового та смарагдового  відтінку, що переливались хвилями, то поглинаючи один одного, то пропускаючи між собою полум’яний струмок. Чорна крапля, що з’явилася, коли він досяг порогу, простягнулася мережею моріонових ниток, які, обвивши пагін, виокремили кожну з шести пелюсток. Побачене захоплювало, приворожувало і одночасно невимовно жахало.

Особливо коли чоловік увійшов до будинку. Хоча ні, казати подібне було б блюзнірством. Він просочився крізь двері, немов вранішня роса, що з легкістю минає одяг, зволожуючи шкіру. Після цього уся сирцева стіна спалахнула, немов насправді сплетена з сіна. Певно, я б мусив вже волати на супутників, аби бігли гасити пожежу, однак в чорних вкрапленнях вогню я бачив силуети, що розказували свою історію, подібно до настінної хроніки. Я відчував у них помсту, яка розтікалась по моїх жилах, запалюючи серце. І лишень коли чоловік знову вийшов на вулицю в абсолютно цілому одязі, мною знову опанував страх. Він був неприродним, без сумніву навіяним, та протистояти йому я не міг.

Чоловік наче відчув це і подивився у мою сторону. Він затримав на мені свій безликий погляд, що прикривався глибоким каптуром, підійняв свою обвуглену кістляву руку до зоряного неба і за мить вона почала розсипатися на порох. За тим плащ, наче мішок набитий піском, звалився на землю, підійнявши пил. І в цей момент я нарешті відчув полегшення, яке повернуло моє тіло під контроль. Тож я дістав шаблю та пістоль й підбіг до купки попелу, сподіваючись на те, що все побачене лиш прояв сонної уяви чи, безсумнівно, абсолютно майстерний трюк. Та, схоже, що нам це все не примарилось.

– Отамане, – захрипів позаду Ярема, – що будемо робити?

– Гасити пожежу, бовдуре! – прогарчав я, дивлячись, як будинок контрабандиста все більше вкривається полум’ям. – Піднімай народ. А ти, – обернувся я на Маїра, – біжи доклади про пожежу командувачу.

– А як мені пояснити йому що сталося? – перелякано запитав він.

– Ніяк, ібліс тебе побери, ніяк! – я протер обличчя долонею і зібрав думки до купи. – Скажи, що сталася диверсія. А тепер бігом, поки йому не доповів хтось інший.

Забили дзвони. Ярема стукав у двері всіх будинків в околицях, підіймаючи народ. Дивне полум’я не перекидалось на дерев’яні огорожі, сади, руйнуючи лише колишнє житло, напевне, вже мертвого контрабандиста. Розуміючи наслідки, які на мене чекають зранку, я відчув раптовий напад втоми. Тут мені робити було більше нічого, тож я неквапливо попрямував до «пінного іфрита», мимоволі прокручуючи в голові щойно побачене.