Марид

Це сталося у часи, коли землями Аллак простягались нескінченні долини, а боги ходили серед людей, як серед рівних. Вони опікувались містами, допомагали стати на ноги хворим і проводили в останній шлях померлих. Діти великої Аллак були великодушними та справедливими. Принаймні, до людських повстань та переродження матері, однак ця історія про інше.

Малар був покровителем міста Анатаїф, що належав народу талам. Він був молодшим сином третьої доньки Аллак і хоча в його жилах майже не текло божественного провидіння, виглядав як молодий парубок з чорними кучерями, рясною борідкою та незвичайними очима пісочного кольору. Його краса, якою той вирізнявся серед усіх чоловіків поселення, приваблювала жінок, що усміхались йому кожного разу, коли проходили повз. Так само зробила й Хейона, дружина місцевого тесляра Наріда. Він був заздрісним чоловіком, славився містом чорнотою свого серця, а тому неодмінно розгнівався на дружину за таку зраду і привселюдно її вдарив. Малар, бувши богом справедливим, заступився за жінку й покарав жорстокосердого чоловіка.

Це стало для Наріда останньою краплею, що переповнила бездонне озеро заздрощів. Коли сонце змінилось нічною зорею, він підстеріг Малара біля його дому й вбив. Ніхто того не бачив, ніхто не здогадався ким міг бути вбивця, а тому ніхто не помстився за доброго бога. Відтак, той, в чиїх жилах текло божественне провидіння підійнявся з володінь Омари, аби власноруч помститися за свою смерть. Проте чорна кров Наріда заплямувала божественне провидіння Малара і йому заборонили повертатись в обитель божественної вічності. З того часу, дух цього нещасного бога блукає землями, на яких лежить Анатаїф і, не відчувши бажаної розради від помсти, полює на тих, в чиєму серці криється гниль. 

Ця легенда отримала друге життя, коли наша ватага солдатів удачі й армія царя-завойовника Равія безкровно заволоділа містом. Одразу після цього, ми прибрали хажива Анатаїфа, оскільки зрадник це така змія, яку навіть приласкавши, ти не змусиш перестати кусатись. Населення тому дуже зраділо, деякі обережно шепотіли про наше милосердя. Втім, ніхто не обманювався. Певно, кожен чув й інші легенди, про білого дикуна з далеких земель за річкою Борисфен, якого прозвали вовком пустелі. І зараз він зі своєю зграєю зайняв таверну «Пінний Іфрит».

Я сидів за центральним столом, прикрашеним по краях помаранчевою фарбою, разом з найближчими соратниками: Яремою, що перейшов зі мною через норовливий Борисфен і Кхарамом, чорношкірим волоцюгою з народу берберів, якого ми врятували від смерті в пустелі Аллак. Інші пиятики в приміщенні були з нашої ватаги, тож ми могли спокійно гиготіти, не зустрічаючи переляканих поглядів місцевих. Звісно окрім недовірливого позиркування кельнера, що приніс нам ячмінного пива.

– Бачили у що сьогодні вирядився командувач Селевкін? – перев’язуючи у хвіст золотисте волосся, гиготнув Ярема. – Він у тому халаті виглядав як павич, ну чесне слово.

– Він, – відпив з кухля Кхарам, – просто хоче сподобатись місцевим. Кажуть, у нього мати з таламів.

– Вони нас терпітимуть, поки не почнемо обносити їхні домівки. До речі, коли чекати на Кайона? – запитав я в Яреми.

Ми затримались у місті вже на досить довгий час, аби командувачу зменшили видатки на армію, тож потрібно було якось виходити з цієї неприємної ситуації. Сусіднє місто Фаліс, яке належить царству Талам, робить вилазки на патрулі нашої армії, але через свою незграбність і погану підготовку воїни міста часто втрачають зброю, коли втікають назад за свої неприступні стіни. Ми все ж не такі погані хлопці, як про нас говорять, тож за символічну плату повертаємо оборонцям їхнє. А допомагає у цьому місцевий контрабандист, який вже як кілька днів мав повернутися в Аанатаїф.

– Вже ходять чутки, що його забрав марид, – понуро відказав Кхарам.

– Знову ти зі своїми забобонами! –  пирхнув я. – Крутії на то й крутії, що час від часу відправляються до предків. Така вже в них природа. Яремо, – звернувся я до друга, – якщо він не повернеться за два дні, то знайди когось, хто буде спритнішим.

Я вже хотів піти у кімнату трохи подрімати перед нічним оглядом пунктів спостереження, коли в приміщення увірвався знервований рядовий армії. Він зняв з голови жовту куфію, витер піт з чола і жадібно облизнувся, побачивши на столі три майже повні кухля пива. Я підштовхнув свій ближче до краю і солдат одразу ж скористався цим дозволом, майже досуха випивши його вміст.

– Отамане, знайшли черговий труп, – він відхекався, набрав повні легені повітря і, повернувши кружку на стіл, договорив на одному видиху, – на цей раз один з ваших.

Після смерті хажифа легенда про привида, або ж марида, Анатаїфа отримала друге життя і хтось аж надто хитрий вирішив цим скористатися. Дві попередні жертви були з царської армії. Їх знайшли зарізаними в темних закутах протилежних кінців міста, однак винних так і не знайшли. Проблема ще й в тому, що ті люди були ще тими покидьками й смерті їм бажав мало чи не кожен другий, тому розібратися в цьому ділі практично неможливо. І я сподівався, що нашу зграю цей «привид» омине десятою дорогою. Що ж, схоже, примарі лишилось недовго.

– Трясця, – крізь зуби вилаявся я, – Яремо, ти йдеш у порт. Кхарам, збери всіх, розпитай хто де був і що робив. Якщо хтось з наших вирішив таким чином свою проблему, треба діяти відповідно.

Я встав зі столу, поправив пояс, прив’язав до нього лезмач з шаблею і пішов слідом за солдатом, який вже чекав на мене ззовні. Землі Аллак здебільшого пустельні, однак з невідомих причин безкрайні пісочні дюни перериваються вічнозеленими долинами. Анатаїф стояв саме на такій землі, а тому був багатим на харч, торгівців та ремісників, що вибудували доволі гарне місто.