Частина перша

Максим з дружиною нещодавно втік із проросійського Луганська, щоб не бачити жахіть війни і служити тій країні, якій присягав.

Зустріли його приязно, знайшли роботу у військовій частині та надали тимчасове житло. Близькі Максима, як і він сам, не тямили себе від радості. І робота хороша, і будинок просто мрія. Щоправда трішки занедбаний, але хіба це проблема.

Однак саме це і не давало Максиму спокою. Святе місце довго вільним не буває, гарний будинок не може бути довго незаселеним. А судячи з усього, в будинку не менше 10 років ніхто не жив.

«Щось тут не так. Дивно все це», - не раз ловив себе на думці військовий.

А що не так найперше побачила і відчула на собі Соня, жінка Максима. Вона була не з лякливих, адже тим, хто зустрівся віч-на-віч з війною, дуже важко нагнати страху у мирному житті. Але побачене перелякало жінку до смерті.

А було все так. Максим, як завжди, пішов на роботу, а Соня зайнялася хатньою роботою.

Роздуми Соні перервав звук дверей, що відчиняються. І перед очима жінки самі по собі, без будь-якого стороннього впливу, відчинилися та зачинилися двері.

«Так, ніби в кімнату хтось увійшов», - подумала Соня і від тієї думки мороз пішов по шкірі.

Жінка ще довго невідривно дивилася на зачинені двері і міркувала, чи не привиділося їй це бува. А потім у вітальні почали падали рівненько поскладані стовпчики книжок. Самі від себе. І мов на завершення цього жаху почулися тихі кроки і знову прочинилися двері.

Соні здавалося, що її найменша волосинка і та дибки стала, а серце від страху калатало так, що мало не вистрибнуло з грудей.

«Полтергейст якийсь», - подумала жінка і перехрестившись вибігла з дому.

Повернулася Соня пізно ввечері, коли вже Максим був вдома і обірвав всі телефони, розшукуючи її. Він ще довго щось говорив про те, що так робити не слід, що він хвилюється, що це незнайоме місце, але вона мало, що чула. Її думки були далеко звідси.