Дзеркало, що не розбилося

Раптом дід-привид щез у далекій темені - подалі від наляканих ним ледь не до напівсмерті людей. Викресливши кілька далеких яскравих зигзагів у повітрі, він знову наблизився до жертовника маленького беззахисного човника. Його величезні лапи вхопилися за борти, закриті очниці майоріли моторошним і огидним подьоргуванням, немов хотіли розкритися за будь-яку ціну. Губи страшного діда, що зеленіли якимось неймовірним диявольським світлом, здавалося, хотіли щось сказати двом молодим людям, які обнялися у передсмертних конвульсіях страху, що охопив усе їхнє єство.  
За хвилину, хлопець відчув на своїй голові дотики легенького погладжування. Вони до болю сердечного були звідкілясь знайомі йому. Волосся Ігоря шевелилося у такт кожному погладжуванню. Раптом він згадав магію цих неймовірних дотиків. Це були спогади з його дитинства. Так любив гладити по його дитячій голівці дідусь, померлий 14 років тому. Ігор, немов яскравий спалах, згадав один дикий випадок із свого минулого.
 Через два дні після похорону дідуся, хлопець випадково скинув долілиць білу скатертину, що покривала одне із завішених у хаті дзеркал. Нахилився щоби підняти її. Випростався. Із дзеркала на нього дивився силует померлого родича. Руки були щільно притиснуті до тулуба. Вуста беззвучно рухалися, створюючи якусь жахливу фантасмагорію нереальності. Лише очі мертвого хотіли пронизати свідомість, думки і всю душу онука чимось надважливим і безмірно значущим. Чимось, що важливіше усієї нескінченної безглуздості смерті. Ігоря охопив панічний нестримний страх. Він схопив стілець, що стояв поруч з ним, і з усього розмаху жбурнув його у ненависне дзеркало. Почувся гострий дзвін розбитого скла, що розліталося синім розпачем одинокого вечора. Однак, якимось дивом - неймовірно - дзеркало насправді не розбилося. Тільки ледь помітна тріщина по діагоналі розривала його вцілілу поверхню.    
Далі буде.