Дзеркало з потойбіччя

Початок ночі дивним чином нагадував світанок. Такі ж м'якість липневого тепла, тиша й умиротворення. Повітря немов дихало передчуттям любові. Ігор і Світлана йшли неквапом. Він ніжно тримав її маленьку ручку у своїй міцній долоні. Дівчина щось легковажно щебетала за своєю звичкою. Хлопець був увесь зосереджений на теплі, що йшло од її руки. Лише окремі уривки із сказаного долітали до його слуху. Вони йшли до озера, що знаходиться майже у самому центрі Тернополя. Хотіли поплавати на човні. Насолодитися красою ночі й світлою нігою щирих поцілунків. 
Невеличкий човник був схований у тернових заростях, що вкривали водойму з північного боку. Молоді люди вирішили переплисти на ньому на острівець, який в народі називали не інакше як "Острів закоханих". Він знаходився майже на самісінькій середнині озера. Райська місцина. Чистий первозданний пісок, високі кущі верболозу. Одинокі окрики невидимих птахів. Благодать. Попливли. Кожен сплеск весел наближав їх до цілі. Ось вже й майже пів-шляху позаду. Місяць здалеку споглядав за парою. Нічого особливого він поки-що не бачив. Адже надивився за тисячі років тут усякого. 
Дівчина вляглася на кормі. Її тендітна ручка схилилася за борт і ніжилась у воді. Довге густе волосся спадало на плечі. Світлані, не дивлячись на навколишню темінь, здавалося, що вона дуже добре бачить свого хлопця. Він стиха шепотів їй лагідні слова щоразу, як, роблячи черговий гребок веслами, схилявся майже до самих колінок коханої. Одного разу він навіть приловчився поцілувати їй ніжку. 
- Ой, як лоскотно, - крізь радісний сміх тільки й змогла вона вимовити. 
Її тішила його постійна увага. Взагалі, він - її Ігор - найкращий. Сміливий, гарний, розумний. Мрія будь-якої дівчини.А його турботливість довершувала картину простого дівочого щастя. З ним Світлана відчувала себе немов за кам'яним муром.      
Цеї ж самої миті, трохи поодаль од їхнього човника, з темних глибин нічного озера виплив на поверхню спочатку краєчок, а потім  і увесь дивний предмет прямокутної форми. Якимось незрозумілим чином він тримався на воді. Навколо нього було помітно невеличкі горбочки, що пінились, немов хтось невидимий видував з-під води ледь помітні бульбашки. Дивна штука ледь погойдувалась на легкому ряботинні тихих хвиль. Місяць од такого видива аж пожвавішав. Він - цікавий - заглянув у саму середину тої штукенції на поверхні води і побачив там... сам себе! Так, це було воно - дзеркало! Його блискуча поверхня вже починала пінитися,  закипати, ходити ходуном. Здавалося, ніби щось ніколи невидане на цім світі збирається просунутись до нього крізь лискучу поверхню.  
Човен із закоханими знаходився приблизно в двадцяти метрах від оскаженілого дзеркала, що вже дихало потойбіччям. Раптом з нього став куритися густий білий димок. Він прослизнув над поверхнею води метрів на п'ятнадцять, а потім миттєво сховався у ній. Заінтригований Місяць од подиву аж окрас свій змінив - з біло-жовтого став жовто-багряним. Він ніколи ще не бачив нічого подібного на землі, за якою спостерігає вже мільйони років. Не менш цікаво було йому дивитися й на реакцію двох молодих людей, що опинилися в епіцентрі цього дивного дійства - до неї вже можна було лікувати хвилини, якщо не секунди. До острівця залишалось зовсім недалеко - метрів зо п'ятдесят, не більше. Дівчина вже бачила обриси високих дерев на ньому, ледь підсвічені м'якими кольорами сполоханого Місяця. Вона і її коханий насолоджувались нічним спокоєм і обом вже нетерпілося якомога скоріш опинитися на м'якому пісочку у ніжних обіймах одне одного. Їхні серця співали у нічній пітьмі нечутні пісні взаємного обожнювання. Один лиш Місяць чув той магічний спів, сповнений романтики і палкої пристрасті.    
Рука Світлани все так же ковзала у теплій водяній купелі. Раптом вона відчула у кінчиках пальців якусь легку і тривожну зимність. Водночас, у її свідомості щось немов сколихнулося - якимось холодним вогнем первісного забуття і звідти тая ватра невидима полинула до юного дівочого серця, стиснувши його лещатами нечуваного страху!...