Ессе

Від минулого життя нічого не залишилося. Навіть спогади майже зітерті з пам’яті. А всі органи чуття загрубіли і втратили свою цінність в оточенні темних і сирих кам’яних стін, покритих слідами відчаю його попередників.

Пам’ять ще зберігає чисте яскраве небо, таке широке і не порізане прутами маленького вікна темниці. Як часто він милувався його глибиною, коли проїжджав в ландо мощеними вулицями рідного міста, тримаючи за руку кохану дружину. Тоді він ще не знав, що за власні переконання можна так дорого поплатитись.

Розмірковуючи так, він знову подивився на віконце високо вгорі. Та цього разу його зацікавило одне питання, яке, чомусь, ніколи раніше не спадало на думку: а яким чином було переламано сталевий прут посередині? До нього навіть дотягнутись неможливо…

Та раптом, на самому вістрі зламаного прута з’явилося крихітне живе створіння, осяяне вузьким променем сонця. Це була пташина з чарівними блакитними крильцями.

Він жадібно споглядав її тьмяними очима, ніби вона була омріяним солодкоголосим привидом, і варто лише видихнути чи моргнути, як вона зникне.

«Тільки не покидай мене… - сказав він їй подумки, - забери з собою в безкрайню синь, де не буде холодних стін…». Він так відчайдушно її благав, що не одразу й помітив, як дивиться вже не на пташину, а на приреченого в’язня, який завмер в кутку своєї темниці. Він відчув, що бачить його востаннє. Раптовий порив вітру підхопив його блакитні крила і поніс в безкрайню синь.

Залишився у камері в’язень, та не було там більше людини.