Від автора

Від автора

Кажуть, темрява — це кінець. Порожнеча, де вже нічого не росте, де серце не здатне відгукнутися світлу. Але я бачила інше. Бачила, як у найглибших тінях тихо жевріє вогник, крихітний, мов подих після тривалого мовчання. І варто лишень торкнутися його вірою — він розгоряється.

Світ Ареї багато років жив у забутті, загорнутий у морок чужих проклять і власних помилок. Його вулиці втратили голос, його люди стали тінями, його театр — серцем і прокляттям водночас — перетворився на пустку, де лунали лише спогади. Та одного разу одна жінка на ім’я Еліонора ступила туди, де інші не сміли й поглянути. І, не маючи зброї, окрім свого серця, вона змогла те, що не здолав ніхто.

Бо темрява не відступає перед силою — вона боїться любові.
Не кориться мечу — вона тремтить перед самопожертвою.
Не мовкне від проклять — вона зникає там, де з’являється віра.

Еліонора впала, але не зникла. Її світло, народжене з болю, зради й довгих років тіней, проросло в самому серці театру. І коли привид повернув собі ім’я, а сцена ожила, стало зрозуміло: навіть найстаріші руїни чекають того, хто не злякається торкнутися їхнього холоду.

Тепер Потойбічний театр знову відкриває завісу. Він живе завдяки тим, хто був забутий, і сяє завдяки тим, хто не здався. Його актори — душі, що знайшли спокій; його глядачі — тіні, що повернули собі форму; його світло — пам’ять, яка не вмирає.

І якщо ти колись опинишся в темряві, згадай про Арею.
Про її тіні, що стали людьми.
Про її руїни, що стали домом.
Про її серце, що навчилося битися знову.

Бо навіть у найглибшій ночі є стежка.
Її видно лише тим, хто йде.
А тим, хто бореться — відкривається світанок.