Останній подих Світла

Останній подих Світла

Адріан ще стояв перед нею, і його ім’я — справжнє, чисте — ніби зависло в повітрі, наповнюючи кожен куточок театру новою енергією.
Еліонора дивилася на нього так, ніби вперше бачила. І справді — те, що зараз стояло поруч, було не привидом і не тінню, а чимось між життям і вічністю.

Його риси чіткішали, стали різкішими, шляхетнішими. Контури плечей, обрис щелепи, легка усмішка в кутику губ — усе це поверталося, наче він виборював себе у небуття. Світло навколо нього піднімалося, огортало його, як теплий шовк.

Еліонора зробила крок вперед, і в грудях защеміло знайоме, але забуте відчуття — ніби в ній відкрився біль чище пам’яті, ніж життя.

— Адріане… ти… ти живий?

Він легенько похитав головою.

— Ні. Але я ближче до життя, ніж був усі ці роки. Ти повернула мені голос. Ти повернула мені ім’я. І це більше, ніж я сподівався.

Слова його були тихі, але в них була сила — не така, що ламає гори, а така, що тримає світ на осі.

За їхніми спинами театр продовжував відроджуватись.
Балкони знову вкривались дерев’яними орнаментами, пурпурові завіси спадали важкими хвилями. Свічники спалахували один за одним, ніби хтось проходив залом і торкався вогню рукою. А відроджені люди — ті, що були тінями — дивились на них з тихою вдячністю.

Адріан підняв руку й торкнувся повітря.
У центрі театру виникла книга — чорна обкладинка, срібні застібки й емблема з двох переплетених крил.

— Те, що ти шукаєш, — тут, промовив він.
— Книга Розсіювання. Прокляття, світло, темрява, твоє минуле і… Моргана. Усе переплетене. І тепер, коли темрява ослабла, вона зможе з’явитися лише тоді, коли ти будеш готова.

У грудях Еліонори щось здригнулось.
Вона знала це ім’я. Вона знала цей страх.

— Я… була її донькою? — прошепотіла.

Адріан глянув просто в її очі — і в його погляді було співчуття, ніжність і правда.

— Ти була її вибором. Але не її кров’ю.
— Твою матір вона знищила. А тебе забрала — бо вірила, що зможе зробити з тебе свою тінь. Але твоя природа сильніша. І саме тому ти тут.

Еліонора заплющила очі — на мить усе завмерло.

А потім вона вдихнула.
Глибоко, рівно, так, ніби її легені наповнювались новим життям.

— Тоді я повинна завершити це.

Адріан посміхнувся.
Світло в його грудях спалахнуло — відгук її серця, що повернулось до світу.

— І ти завершиш. Але не сама. Я буду поруч. До останнього кроку.

Він простягнув руку.

Еліонора поклала свою в його.
Її пальці пройшли крізь легку, шовкову порожнечу, але тепло відчула.

Світ навколо завмер — і почав повертати ритм.
Їхній шлях тільки починався.