Розділ від автора. Відродження Театру

Розділ від автора. Відродження Театру

Тиша впала так ніжно, ніби хтось змахнув старі завіси часу й дозволив світу знову дихнути. Театр, який щойно був руїною, повільно наповнювався світлом — не яскравим, а м’яким, теплим, схожим на перші промені сонця, що торкаються мармуру.

Старі стіни, поїдені темрявою, почали відновлюватися просто на очах: тріщини затягувалися, мов зашиті невидимою рукою, а відлущена штукатурка повертала собі шатро готики — темні арки, витягнуті, мов руки молитви, високі шпилі, і ренесансні орнаменти, які знову засяяли золотистими відблисками.

На підлозі проростали квіти — бліді лілії, фіолетові іриси й дикі троянди, які тихо розкривали пелюстки, уособлюючи повернення життя.
Тіні, що колись блукали залом, викривлені й зболені, тепер витончувалися, ставали людськими. Вони немов скидали зі себе темні плащі, а з них народжувалися чоловіки й жінки — в етнічних вбраннях давно забутих народів: шовки, мережива, вишиті візерунки, коштовні пояси. Вони стояли мовчки, але в їхніх очах світилася добра, тепла посмішка: світ повернув свій подих.

Еліонора стояла в центрі цієї відродженої краси.
Її волосся, ще мокре після битви, спадало хвилею, але тепер у ньому відбивалося світло — не земне, а інше, внутрішнє. На її шкірі лежав ледь помітний, майже прозорий блиск, як від місячної дороги по воді. Сукня, пошматована й обпалена, сама по собі почала відновлюватися — тонка готична тканина затягувалася, як жива, вкриваючись срібними нитками стародавніх символів.

Привид стояв поруч.
Тепер він був не просто сяйвом, а майже людиною — видно контури обличчя, плечей, рук. Світло навколо нього перестало тремтіти, стало стабільним, врівноваженим. Його очі вперше не були сповнені туги — лише спокій, і, можливо, смуток прощання.

Він підняв погляд і вперше за багато століть промовив своє справжнє ім’я:

— Мене звали Адріан. Я був хранителем цього театру, його голосом і серцем. І тепер, коли моя історія завершена, я повертаю вам його таким, яким він мав бути.

Його голос був глибокий, оксамитовий, із легким відлунням, ніби його промова водночас звучала і в залі, і в пам’яті самого світу.

— Еліоноро, — додав він тихіше, — твоя сила повернула рівновагу. І завдяки тобі цей дім світла знову живе.

І хоча він був привидом, у цю мить здавалося, що він дихає разом із театром.