ЕЛІОНОРА ПРОКИДАЄТЬСЯ І БАЧИТЬ ВІДРОДЖЕНИЙ СВІТ

ЕЛІОНОРА ПРОКИДАЄТЬСЯ І БАЧИТЬ ВІДРОДЖЕНИЙ СВІТ

---

Спершу вона відчула запах.
Ніжний, майже нереальний аромат —
суміш чорних лілій, старовинного воску та золотої пилюки,
яка кружляла в повітрі, мов дрібні світлячки.

Потім — тепло.
Чиєсь долоні, притиснуті до її щік, до плечей, до рук.
Сильні. Рідні.

Тільки після цього — світло.

Еліонора розплющила очі.

І завмерла.

---

Перед нею стояв він —
той, чия шкіра раніше була холодною,
чий погляд був повен тіні й прокляття.

Тепер він був живим.

Його очі виблискували не примарною блідістю,
а теплим бурштиновим сяйвом,
точно як у людей, які бачили світанки й сонця.

На його щоках — легкий рум’янець.
На губах — усмішка.
Сильна, тремтяча, майже зламано-щаслива.

— Ти… тут, — прошепотіла вона.
Голос був хрипким, слабким.
Але він почув кожну нотку.

— Я завжди був.
Він торкнувся її лиця.
Тепло. Живо.
Вперше за сотні років — теплим дотиком.

— Я відчув… твоє серце, — він ковтнув повітря, наче не вірив словам.
— Воно повернулося. І я — з ним.

---

Еліонора повільно підвела голову.

І побачила світ.

Побачила справжнє диво.

Оперний зал, колись мертвий, розбитий, темний,
тепер сяяв, немов зал з готичного ренесансного палацу:

високі стрільчасті арки, різьблені у чорному мармурі,

фрески на стелі, де золоті ангели змагалися з темними крилатими духами,

сріблясті колони, прикрашені рослинними орнаментами,

на підлозі — візерунки з чорного і білого каменю,

сходи, вкриті глибоким оксамитом кольору нічного неба.

Але найбільше її вразили люди.

Вони стояли навколо — сотні, можливо тисячі.
Тіні, що колись блукали між рядами,
тепер стали живими.

Жінки у довгих етнічних сукнях
з срібними й гранатовими візерунками,
чоловіки в старовинних жупанах, кожухах,
із прикрасами з металу, бурштину, чорного скла.
Діти з вінками та стрічками.

Всі — посміхалися.

Тепло.
Світло.
По-людськи.

Еліонора відчула, як дихання застрягло в грудях.

— Це…
— Справжній їхній вигляд, — прошепотів він, стоячи поруч.
Він тримав її за руку — як за щось священне.
— Коли ти знищила Морґану, прокляття впало.
Світ повернув себе так, як мав бути.
Люди — як були.
Я — як мав бути.

Еліонора підвела очі на нього.

І вперше побачила його справжнього:

не привида,
не вампіра,
не проклятого,
а чоловіка.

Світлого.
Сильного.
Живого.

Вона доторкнулася пальцями до його серця —
і відчула удар.

Він усміхнувся крізь сльози.

— Ти бачиш?..
— Я відчуваю, — відповіла вона.
— І це… краще за сон.

Вони стояли в центрі відродженого світу,
а люди навколо, мов давній народ,
вітали їх легким уклоном, тихими посмішками,
ніби зустрічали двох, хто повернув їм світло.

І в цей момент Еліонора остаточно зрозуміла:

тепер все — починається.