ЙОГО ДОЛОНЯ, ЇЇ СЕРЦЕ. ВІДРОДЖЕННЯ КРАСИ готичний ренесанс, етнічні люди, повернення світу

ЙОГО ДОЛОНЯ, ЇЇ СЕРЦЕ. ВІДРОДЖЕННЯ КРАСИ

готичний ренесанс, етнічні люди, повернення світу

---

Він притиснув її до грудей, боячись навіть дихнути.
Крапля світла з його пальців торкнулась її шиї —
і він відчув це.

Тук.
Маленький. Слабкий.
Але — живий.

Його тіло затремтіло, так, ніби хтось повернув йому не просто життя —
а сенс бути.

— Еліоноро… — прошепотів він, і його голос зламався.

Серце в її грудях вдарило вдруге.
І світ навколо відповів.

---

Підлога під ними засвітилася тонкими золотими прожилками, як тріщини між світами.
Кожна тріщина розквітала срібними лініями — мов коріння світла.

Потім сталося неможливе:

красу, яку тіні приховували століттями, повернуло назад.

Колони, обвуглені й тріснуті часом,
розцвіли чорним мармуром з білими прожилками.
Їх накрила тонка різьба:
грифони, троянди, півмісяці, ангели з готичними крилами.

Стеля піднялася вище,
і з темряви з’явився купол, розписаний, наче з Ренесансу:
золоті сонця, темні хмари, силуети муз,
змішані з готичною симетрією та витягнутими фігурами святих.

Кожен елемент —
трохи страшний, трохи священний,
точно як їхня історія.

---

Ряди тіней, що сиділи в залі, здригнулися.

Один за одним вони ставали… людьми.
Їхні постаті наповнювалися кольором, шкіра теплішала,
обличчя — ставали людськими.

І вони були одягнені не в сучасне —
а в етнічні, стародавні наряди, які зникли зі світу століття тому:

вишиті сорочки з чорними та червоними нитками,

гаптовані оксамитові жупани,

довгі жіночі сукні з срібними візерунками,

шапки, вінки, пояси з металевими пряжками,

намиста з бурштину, обсидіану, темного скла.

Їхні усмішки — теплі, щирі, ніби вони знали її.
Ніби їх повернула саме вона.

Вони підводилися, вітаючи її воскресіння так,
як колись вітали королів і пророчок у легендах.

---

Коли Еліонора зробила вдих,
з її уст вийшла тонка смужка золотого туману —
і весь театр, наче живий, зітхнув разом із нею.

Він поглянув на неї,
і вперше за століття
в його обличчі не було болю —
лише трепетна, несамовита любов.

Їх погляди зустрілися.

У цей момент навколо них
розцвіли квіти — чорні лілії та білі троянди,
ніби сам світ кладав їм до ніг свій подих.

Її серце билося в його руках.
Його очі світилися її світлом.
А увесь театр, усі люди, усі тіні —
усміхалися.

Бо нарешті повернулося те,
чого вони чекали сотні років:

красу.
світло.
і любов, що сильніша за смерть.