Старий оперний зал

Старий оперний зал

Ніч стискає місто, коли Еліонора йде крізь розбиті арки старого оперного театру. Повітря пахне пилом, вологою цвіллю та чимось старішим — забутими голосами. Колись тут гойдалися кришталеві люстри, звучали імена примадонн… тепер — лише холод і відлуння власних кроків.

Еліонора слухає.
Її серце бититься швидше, ніж шкіряні чоботи торкаються мармуру.

Вона відчуває удар у пам’яті — той самий момент, коли її світ розколовся. Коли вона, стоячи в темряві, закляла його ім’я й прошепотіла: «Хай все згорить. Хай він пропаде, аби тільки не щастя з нею…»
І темрява відповіла.

Вона тоді не знала, що її слова стануть угодою, і що Моргана — тінь, яка завжди чекає поруч із людським відчаєм — почує.

Тепер той шепіт оживає.
На сцені, у центрі занедбаного залу, ніби з минулого виривається хвиля спогадів, туманний відблиск того вечора.

Еліонора торкається бар’єру сцени, і в ту ж секунду відчуває холодний, різкий порух повітря.

Моргана тут.

Поки Еліонора намагається вдихнути, у темному ложі над нею з’являється силует — витончений, хижий, з блідим лицем, що ледь світиться у темряві. Очі Морґани здаються чорними проваллями.

Вона усміхається — тонко, як розріз ножа.

— Ти сама мене покликала, пам’ятаєш? — шепоче вона.
Звук поширюється оперним залом так, ніби тисяча голосів повторює його.

Еліонора нічого не відповідає. Усередині знову стискається той старий біль — зрада, розбиття, ніч коли вона подумала, що не переживе.

Моргана опускається зі свого балкону, її сукня рухається так, ніби вона зроблена з тіневої води.

— Чим більша твоя рана — тим солодший мій смак.
— Я не та, що була тоді, — відповідає Еліонора тихо, але твердо.

— Знаю, — Моргана нахиляє голову. — Саме тому тепер я починаю свою охоту. Ти стала цікавою.

Вона торкається пальцями повітря — і старі куліси різко скриплять, ніби пробуджуються.

Еліонора відступає на сцену, її тіло напружене. Вона відчуває, як удар спогаду довбає в голові, тягне назад у ту ніч — у початок угоди.

— Біжи, якщо хочеш жити ще мить.
— Я не тікаю більше, — шепоче Еліонора.

У цей момент опера вибухає рухом: портрети на стінах тріскають, завіси зриваються, а під ногами сцена ніби дихає.

Моргана сміється не голосно, але так, що повітря навколо холоне.

— Тоді гра починається.

І полювання стартує.