КОЛИ СВІТ ЩЕ БУВ СВІТЛОМ

“КОЛИ СВІТ ЩЕ БУВ СВІТЛОМ”

Пам’ять прийшла не криком — а ніжним шелестом шовку.

Еліонора моргнула — і раптом перед її очима не було катакомб.
Була велика сцена театру, вкрита золотим пилом.
Тепле світло канделябрів мерехтіло на оксамитових завісах.

Вона стояла там, у білій сукні, з квіткою у волоссі.
А він — молодий, зі світлими очима, де світилося те, що зараз здається неможливим: надія.

Його руки, теплі, живі, торкалися її пальців, коли він подавав їй маску — не для приховування, а для гриму оперної вистави.

— Ти готова? — запитав він, усміхаючись так, як вона ніколи не бачила в теперішньому.
— Я… трохи боюся, — зізналася вона.

Він схилив голову.

— Тоді я співатиму поруч. І тобі не буде страшно.

Це був їхній перший вечір разом на сцені.
Їхні голоси спліталися в одну мелодію, ніби серця знали один одного краще за душі.

Після вистави

коли її плечі ще тремтіли від емоцій, він загорнув її у свій плащ.

— Я думала, що впаду, — прошепотіла вона.
— А я думав, що від щастя серце з грудей вирветься, — тихо засміявся він. — Ти створена для сцени.
— Я створена… для себе, — всміхнулася вона. — Але ти дав мені віру.

Він наблизився і поставив свою долоню їй на серце.

— Ти дала віру мені.

Їхній перший поцілунок був не пристрастю — а обіцянкою.
Не клятвою — а мрією.

---

Пам’ять змінюється. Світ темніє.

Пізній вечір.
Закулісся спорожніло.
Лише вона і він.

Він тримає її за руки.
Його пальці теплі й сильні.

— Я хочу написати для тебе власну оперу, — каже він. — Ту, що ніхто й ніколи не зможе повторити.
— А я хочу заспівати її так… щоб світ зупинився, — сміється вона.

Він зовсім стиха додає:

— А ще я… кохаю тебе.

Вона завмерла, але її очі світилися.

— Я знаю.

Він усміхнувся. Найніжнішою, найживішою усмішкою, яку вона коли-небудь бачила.

---

І тут спогад ламається.

Грюкіт дверей.
Тінь.

Моргáна.

Ще тоді молода, красива, але з холодом у погляді.
І з ненавистю, яка народилася з ревнощів і страху.

— Ти вибрав її? — прошипіла вона.
— Я вибрав любов, — відповів він.

Еліонора зробила крок до нього, але Морґана підняла руку.

— Тоді я заберу в тебе те, що ти найбільше любиш.

Він різко закрив її своїм тілом.

— Не смій її торкатися, — сказав він.

Але Морґана вже кинула прокляття.
Не на тіло.
На долю.

На їхнє серце, яке було спільним.

---

**Пам’ять розколюється на чорне.

На смерть.
На кров.
На крик.**

І останнє, що бачить Еліонора — це він, що стоїть на колінах над її нерухомим тілом, беззвучно кричачи її ім’я, порвавши собі горло від відчаю.

---

Повернення в теперішнє

Вона виривається зі спогаду з криком.
Він схоплює її за плечі.

— Еліоноро! Дихай. Дихай… це тільки пам’ять…

Її сльози падають на його холодні руки.

— Ми кохали одне одного… з самого початку…
— Так, — прошепотів він, торкаючись її чола своїм. — І я втратив тебе через її прокляття.

Він стиснув її в обіймах.

— Але цього разу… я не віддам тебе темряві.