КОЛИ ХОЛОД СТАЄ ТЕПЛОМ

“КОЛИ ХОЛОД СТАЄ ТЕПЛОМ”

Їхні чола торкалися, і на мить світ перестав існувати — ні катакомб, ні темряви, ні страху.
Лише дихання, вплетене одне в одне.

Еліонора відчула, як його рука на її талії легенько тремтить.
Не від холоду.
Від того, що він уперше за століття дозволив собі бути живим.

Він шепнув:

— Ти повертаєш мені те, що я втратив…
— Що саме? — її голос м’яко ковзнув по його шкірі.

Він закрив очі, ніби боявся вимовляти правду:

— Віру в те, що я не чудовисько.

Еліонора поклала свою долоню йому на щоку.
Його шкіра була холодною, але теплішою, ніж раніше — як перший лід, що тане від сонця.

Їй раптом здалося, що коли він дивиться на неї — його очі міняють колір, у них з’являється відблиск життя.

Вона прошепотіла:

— Ти ніколи не був чудовиськом. Тебе зробили ним.
— Я сам дозволив…
— Ні. Ти просто виживав.

Він не знав, що відповісти, бо її слова били точніше за будь-які леза.

Він нахилився ближче.

Не для поцілунку.
Для сповіді.

— Коли я втратив тебе вперше… весь світ став порожнім. Я прокляв свою плоть, своє безсердечне тіло, але найбільше — свою слабкість. Я не зміг тебе врятувати.
— Але зараз ти врятував мене, — сказала вона. — Ти повернув мене з темряви, хоча думав, що втратив мене знову.

Він відкрив очі й повільно торкнувся її губи тильною частиною пальців — ніжно, несміливо.
Його рухи були берегами, які бояться хвилі, але не можуть не тягнутися до неї.

Її серце забилося голосніше.

І в ту саму секунду десь у темряві катакомб
щось хруснуло, ніби повітря стало різкішим.

Еліонора підняла голову.

— Відчуваєш? — прошепотіла вона.

Він нахмурився, притискаючи її ближче, захисно.

— Так… Темрява зрушилася.

МоргÉна.
Її ім'я промайнуло в повітрі немов тінь.

У цей момент, далеко в іншому залі, Морґана різко зупинилася, притиснувши руки до скронь.

Її очі стемніли.

МОРҐАНА (шепоче):

— Вони… стають ближчими.
— Ні… цього не повинно бути…
— Їхній зв’язок… це кінець моєї влади.

Вона відчувала кожен удар їхніх сердець.
Кожен подих.
Кожен дотик, який не мав відбутися.

Її тіло здригнулося від примітивного, сирого відчуття:
ревнощі змішані з жахом.

— Я не дозволю минулому повторитися… — прохрипіла вона. — Не зараз.

І тіні навколо неї зашепотіли, перекручуючи її страх у гнів.