БЛИЗЬКІСТЬ

“БЛИЗЬКІСТЬ”

Вони ще сиділи поруч, у тиші підземелля, коли Еліонора відчула, що він дивиться на неї не як на тінь минулого…
а як на порятунок теперішнього.

Свічки навколо коливалися, відкидаючи мерехтливі відблиски на його обличчя — на нову ніжність, яка прорізала його завжди холодний погляд.

Він нахилився ближче, але зупинився на подих від неї.
Він не смів торкнутися першим.
Тепер — він боявся.

Еліонора прошепотіла, майже не рухаючи губами:

— Ти холодний… але не такий, як тоді.

Він опустив очі.
Сором. Біль. Страх повторити історію.

— Я… не знаю, чи маю право бути поруч. Я втратив тебе колись. І зараз боюся втратити знову.

Вона торкнулася його руки — обережно, ніби доторкається до скла, яке може тріснути.

І його тіло ледь здригнулося.

Її тепло проникало через холодну оболонку його безсердечного тіла.
Це був перший живий дотик для нього за століття.

— Ти не втратиш, — сказала вона тихо.
— Ти не розумієш… — він зітхнув. — Ти бачила тільки частину прокляття. Я роками не міг торкатися нікого, не відчуваючи голод, біль… відчай. І зараз… я боюсь зробити тобі боляче.

Еліонора піднесла його долоню до свого обличчя.
Холод бив крізь шкіру, але вона не відводилася.

— Ти не зробиш мені боляче… бо твоя душа відгукнулась на мою.

Він різко підняв погляд — так, ніби вона сказала щось заборонене.

— Моя душа? — повторив він з надломленим сміхом. — Еліоноро, я давно не впевнений, що вона в мене є.

Вона нахилилась ближче.
Її лоб торкнувся його.

— Я відчула її, коли рятувала тебе. Ти не зміг би почути мій голос, якби був порожнім.
— Ти помиляєшся… — шепнув він, але слова танули.

Бо її тепло стало єдиним, до чого він жадав доторкнутися.

Він обережно, майже нерішуче, поклав руку на її талію — так, ніби просить дозволу.
Вона не відсторонилася.

І тоді щось у ньому зламалося.
А точніше — звільнилося.

— Еліоноро… — його голос був хрипким. — Ти — перше світло, що я бачу після століть.

Їхні пальці переплелися.
Його холод змішався з її теплом — і в цю мить він уже не був настільки крижаним.
Вперше за багато років він почав… теплішати.

Не від магії.
Від неї.

Вона прикрила очі і прошепотіла:

— Мені здається, що я знала тебе все життя.

Він торкнувся її щоки тильною стороною руки — обережно, з трепетом.

— Ти знала. Ти була моєю музою… моїм серцем, яке я сам вирвав, коли втратив тебе.

Вона ледь нахилилася вперед.

Він зупинився на секунду, шепочучи:

— Якщо я піду ближче… я вже не зможу відпустити.

— І не треба, — відповіла вона.