Битва, її втеча і момент їхнього доторку

Битва, її втеча і момент їхнього доторку

Катакомби здригнулися, коли темрява всередині нього вирвалася назовні.

Вона не була схожа на його стару силу — ні.
Це була її сила, Морганина, але змішана з його сутністю.
Темрява шипіла, роздирала повітря, зливалася з його тінню, перетворюючи його в щось нове, небезпечне і невідоме.

Він втрачав контроль.

Він стояв у центрі кола з уламків каменю, а навколо — тіні, які тягнулися з кожної щілини катакомб.

Він вирішив битися з тим, що всередині.
З темрявою, яку взяв від неї.
З тінню, яка хотіла поглинути його мозок, пам’ять, душу, ім’я.

Моргана стояла на відстані, її тіло тримтіло — не від страху, від усвідомлення.

Богине… що я наробила…

Вона дивилася, як він б’ється з істотою, яку вона сама колись породила у собі.
Темрява кидала його об стіни, тягнула за серце, намагалася вирвати його зсередини.

Його крик прорізав повітря.

— Залиш мене! — хрипів він, стискаючи кулаки.
— Це моє прокляття… не твоє!

Тіні билися в ньому, як чорні крила.
Його тіло тріскалося прожилками темряви.
Очі горіли холодним світлом.

І Моргана раптом відчула…
не гордість,
не задоволення,
не владу.

Вона відчула біль.

Його біль.
Сильніший, ніж будь-яка магія.

Серце, яке вона думала давно закам’яніле, зробило різкий удар.

Вона відступила.
Торкнулася стіни.

— Ні… я не повинна… я не можу…
Її голос зірвався.

Її сукня шаруділа об камінь, вона зробила кілька кроків назад.
Її дихання стало рваним.

Вона не знала, хто вона в цю мить:
— темна володарка?
— чи жінка, яка дивиться, як вмирає той, хто вперше за вічність побачив її справжню?

Страх охопив її.
Страх бути ближче до нього, ніж дозволяє її темрява.

І вона… втекла.

Повернулася спиною, відступила в коридори катакомб.

Та зробила лиш кілька кроків — і зупинилася.

Його крик ударив у її спину:

— Моргано!

Вона здригнулася.
Її ім’я з його вуст прозвучало…
— не як виклик,
— не як обвинувачення,
— а як прохання.

Вона затремтіла.

Він кличе мене… мене… не темряву.

Бігом, майже несвідомо, вона повернулася назад.

І побачила, як тіні охопили його повністю, обвиваючи шию, груди, лице.
Він падав на коліно, виснажений, зламаний, майже поглинутий.

Моргана ступила вперед — повільно, але невідворотно.
Сила всередині неї тріщала, її тінь протестувала.

Її пальці тремтіли.

Вона простягнула руку.

— Тільки… один дотик…
Вона ледь шепотіла.

Її холодні пальці торкнулися його щоки.

Темрява в ньому здригнулася, немов упізнала матір.
Але замість того, щоб забрати його, вона почала відступати.

Іскри світла, яких вона не бачила століттями, пробігли по його шкірі.

Він відкрив очі — вже не чорні.
Вже не чужі.
Але й не повністю його.

Він дивився на неї, придушений, слабкий, але живий.

— Ти… повернулася… — прошепотів він.

Моргана опустила очі, її голос тремтів:

— Я не вмію рятувати.
Я тільки руйную.

Він узяв її руку, стискаючи її пальці слабко, але ніжно.

— Ні.
Ти врятувала мене… дотиком.

І це було правдою, яка зламала в ній усе.