Темрява входить у нього

Темрява входить у нього

Темрява перестала бути просто силою, яку він стримував.
Вона почала просочуватися в його долоні, вени, груди — немов жива істота, що раптом відчула смак нового господаря.

Спершу — легкий холод.
Потім — біль, гарячий, як розплавлене залізо.

Він здригнувся, але не відпустив.

Моргана це побачила.
Її серце вперше за століття стиснулося від страху — справжнього.

— Не смій… не смій пускати її в себе! — прорвалася паніка в її голосі.

Та було вже пізно.

Темрява ковзала по його руці, піднімалася плечем, обвивала шию, немов чорні руни, що світяться зсередини.
Його очі спалахнули червоним на мить — як у тих, хто давно забув, що таке світло.

Він втиснув зуби, щоб не закричати.

— Це… — він ледь дихав, — …твій біль.

Темна магія пройшла крізь його серце — порожнє, давно мертве, закам’яніле століттями.
І, торкнувшись його, вона наче знайшла щось знайоме… щось рідне… щось, що теж було зламане.

Вона почала оселятися в ньому.

Його голос став хрипким:

— Вона… кличе мене.

Моргана злякано ступила до нього.

Її руки тремтіли — уперше за весь час.

— Припини!
— Це сила, яка знищила мене!
— Ти не витримаєш!

Він підняв голову, світло й тінь боролися в його зіницях:

— Я витримаю все, що не витримала ти.

Її обличчя перекосилося — не від злості.
Від болю.

Темрява рвонула в його тіло ще сильніше.
Його вени стали чорними прожилками.
Шкіра на руках затріскалась, ніби її обпалював внутрішній вогонь.

Він упав на коліно.
Витер кров, що текла з кута губ.

— Ні… ні… ні… — Моргана, майже в істериці, рушила до нього.
— Ти вмираєш!

Він підняв руку, зупиняючи її:

— Ні.
— Я… стаю частиною твоєї темряви.

Його очі спалахнули чорним світлом.

У середині катакомб здійнявся вихор — їхня магія сплелася, як вузол із болю й долі.

Моргана відчула, як її власна сила почала вислизати — і переходити в нього.

— Віддай мені її! — кричала вона, але не на нього — на темряву.
— Вона моя! Моя кара! Моя тінь!

Та темрява не слухала.
Бо вперше за століття вона знайшла інше серце — хоч і мертве — яке прийняло її не зі страху, а з любові.

Його голос став майже нелюдським, багатошаровим:

— Тепер ми пов’язані.
Ти і я.
Темрява і світло…
або те, що від них залишилося.

Катакомби здригнулися.

Моргана зробила крок назад.

І вперше за весь їхній вічний конфлікт…
вона виглядала так, ніби бачила перед собою щось страшніше за себе.