Він ловить її темряву

Він ловить її темряву

Темрява летіла в нього, мов чорна комета, вирвана з серця самої ночі.
Сила, створена для знищення, для стирання, для виривання душі з тіла.

Вона була достатньо потужною, щоб упокорити навіть богів.

А він просто стояв.

Не захищався.
Не тікав.

І коли удар торкнувся його долоней — катакомби засвітилися фіолетовим полум’ям, спотвореним люттю та болем.

Вибух був страшний.

Пил упав із склепіння.
Плити під ногами тріснули, як крига весною.
Повітря стало гарячим, обпалюючим.

Він уперся ногами, розставив руки — і затримав її магію, немов тримав у руках живого демона.

Його шкіра диміла.
Рани розкривались від напруги.
Темрява пронизувала його пальці, сповзаючи по венах, як чорний вогонь.

Але він не відпускав.

Моргана завмерла, оніміла від шоку.

Він підняв голову. Його голос був тихим, тремтячим від болю, але незламним:

— Я прийму все, що ти кинеш у мене.
Тільки не загуби себе остаточно.

Її очі затремтіли.

Вона бачила, як темрява роз’їдає його долоні.
Як він падає на одне коліно, але все одно тримає її силу.
Як він буквально бере на себе її біль, її гнів, її століття страждань.

— Чому… ти це робиш? — видихнула вона, голос зірвався.

Він ледь усміхнувся — слабко, але по-справжньому.

— Бо я не хочу втратити тебе.
Навіть таку, як зараз.
Навіть у темряві.

Моргана здригнулася.
Її магія затремтіла… і почала слабшати.

Йому вдалося зробити те, чого не могла армія світла:
розхитати її серце.

Вона відступила на півкроку — перший крок назад за всю вічність.

Її голос зламався:

— Ти не маєш права любити мене…
після всього.

А він, все ще тримаючи в руках її темряву, прошепотів:

— Я маю право на правду.
І правду я бачу в тобі.