Її напад — темрява, що рве світ

Її напад — темрява, що рве світ

Моргана більше не стримувалась.

Її очі спалахнули так, що повітря навколо стало густішим, темнішим, важчим.
Магія збиралася в її долонях, наче дві чорні зірки, що народжуються з болю.

І перш ніж він устиг вимовити її ім’я —
вона кинулася вперед.

Вибух.

Темрява пролетіла повз нього, зачепивши камінь — і той розсипався на порох.
Стіни катакомб задрижали, ті самі стіни, які бачили тисячі років смерті, крові й тіней — і навіть вони боялися її гніву.

— Ти не смієш відчувати мене! — крик її рвав повітря.
— Не смієш бачити те, що я ховала!

Вона здіймається над землею, довге волосся колихалося, ніби чорні крила.
Вона виглядала не як жінка — як буря.

Він ухилявся, але кожен удар темряви був швидший, лютіший, ніж попередній.

Удар другий.

Глибокий різ в його боці.
Хоч він і безсердечний, але тіло все одно відчувало біль.

Удар третій.

Темні ланцюги вихопилися з-під землі й обплели його зап’ястя, стискаючи так, що тріскали кістки.

— Ти забрав у мене маму! — кричала вона, хоча це була неправда.
Це був біль, який шукав винного.

— Ти забрав у мене світло!
— Ти забрав у мене себе!

Вона замахнулась останнім, найстрашнішим ударом —
темною блискавкою, яка могла стерти навіть прокляте безсмертя.

В ту мить він підняв очі на неї —
і вона побачила у них не страх.

Співчуття.

І це розлютило її ще сильніше.

— Не смій жаліти мене! — вигукнула вона, і удар зірвався з її руки.

Темрява летіла в нього, ревіла, як тисяча голосів.

І він…
не відступив.