Початок битви.Ведіння Музі про справжню матір -сестру Морґани

Темрява рухнулась перша.

Моргана підняла руку — тонку, білу, як кістка, — і навколо неї загорнулася чорна буря. Виття тіней пройняло катакомби так сильно, що камінь сам почав тріщати, немов живий.
І в наступну мить буря кинулася на нього.

Привид опери не ухилився.
Він розкинув руки, і з його тіла вирвалося золоте, холодне, як місячне світло, сяйво його прокляття. Півтемрява навколо нього спалахнула — це був не захист, а крик душі, яка не могла знайти спокою століттями.

Удар Моргани зіткнувся з його світлом.
Катакомби завили, мов усі мертві, що тут лежали, підняли голоси.

Та поки вони билися, Ельвонора опустилася на коліна.

Її свідомість… розсипалася.

Її пам’ять, її дитинство, навіть її внутрішні шрами — все заворушилося, перекрутилася і розчинилося, ніби її хтось виривав із власного тіла.
Те, що вона щойно дізналася про свою матір — про ту жінку, що носила в собі світло і загинула від рук Моргани, — це був лише уламок.

Уламок великої трагедії.

---

ФЛЕШБЕК — ЇЇ СТЕРТА ІСТОРІЯ

…Ельвонора бачила жінку.
Молоду, світлу, з печаткою смутку в очах. Вона несла немовля — маленьку дитину — крізь нічні ліси, ховаючись від чогось страшного.

— Вона знайде нас… — прошепотіла та жінка. — Але я не дам їй тебе.

Дитя плакало. Жінка тремтіла, але бігла далі.

І позаду — в темряві — лунали кроки.
Тиша вимирала. Повітря згущувалося.

Моргана йшла за ними.

Коли жінка вибігла до старого храму, темрява наздогнала її.

— Віддай дитину, — промовила Моргана.
— Ніколи…

Світло, що жило в тій жінці, спалахнуло… але Моргана вирвала його.
Її сила темною блискавкою прошила серце жінки, і та впала.

Упала — але дитину все ж сховала в кам’яному жертовнику, під старим покровом.

— Ти будеш моєю, — сказала Моргана до немовляти.
Її пальці торкнулися чола дитини.
І пам’ять… згасла.

Все життя.
Вся історія.
Мати.
Її останні слова.

Все стерто.

Тільки порожнеча.

---

ПОВЕРНЕННЯ В СВІТ ТЕПЕРІШНІЙ

Ельвонора скрикнула.
З її грудей вирвався світлий, сліпучий потік — перший прояв спадкової сили, яку Моргана ніколи не змогла знищити до кінця.

Привид обернувся — саме в ту мить, коли Моргана вдруге вдарила тінню.

Він прийняв удар на себе. Його тіло здригнулося і майже розсипалося на попіл — але він стояв.

— Не чіпай її! — рикнув він, хрипко, низько, голосом, що лунав як тисячі струн розірваної опери.

Моргана усміхнулася.

— Вона моя.
— НІ! — Ельвонора піднялася, тремтячи, але очі її палали золотим вогнем. — Я не твоя донька. Я не твоя тінь. І я пам’ятаю.

Моргана зупинилася.
Тінь навколо неї ворухнулася.

— Що саме ти пам’ятаєш? — прошипіла вона.

Ельвонора підняла руку — світло з неї пробило темряву і вдарило у тінь Моргани.

— Я пам’ятаю свою матір.
Як ти її вбила.
І як вона врятувала мене від тебе.
Її голос піднявся, як буря.
— І я пам’ятаю себе. І те, ким я маю стати!

Привид опери, ледве стоячи, підвівся поруч.

Їх світло й тінь з’єдналися — не у боротьбі між ними, а у боротьбі разом проти найстрашнішої сили, яка коли-небудь ступала землею.

Моргана зціпила зуби.
Її тінь почала клекотати від люті.

— Це лише початок. — її голос розтав у повітрі. — Ви обоє ще пошкодуєте, що не загинули сьогодні.

І зникла.

Не втекла.
Відступила.

А катакомби осіли в чорну тишу, розтрощені їхньою битвою.

Привид опери впав на одне коліно.
Ельвонора підбігла, схопила його.

Він торкнувся її щоки холодними пальцями.

— Ти… ти бачила свою правду?
Вона кивнула, сльози світла на очах.
— Так. І тепер я готова боротися.

Його голос затремтів:

— Тоді Моргана прирекла себе… бо тепер у тебе прокинулося те, чого вона найбільше боїться.

---