Історія Музи -чому Морґана обрала її

Він слухав її мовчки, стоячи серед тьмяного світла підземелля, де камінь дихав холодом, а десь у глибині катакомб стогнала темрява. Її голос тремтів — не від страху, а від того тягаря, який вона носила все життя, не розуміючи його значення… аж поки Моргана не розкрила свою правду.

---

— Ти хочеш знати, чому вона вибрала мене… — прошепотіла вона, опускаючи очі. — Але відповідь народилася задовго до мого народження.

Він підійшов ближче. Його постать, тінь і тіло без серця, ковзнула до неї, немов частина ночі.
Він торкнувся її руки — легенько, майже боязко. Дотик був холодний, як мармур надгробків, бо він був привидом опери, вампіром, нескінченною ніччю.
Але її долоня не відсмикнулася.

— Говори, Ельвоноро, — тихо мовив він. — Я маю знати.

Вона ковтнула повітря, ніби збиралася стрибнути у прірву.

— Легенди кажуть… що Моргана — моя мати.

Слова впали між ними, як камінь у чорну воду.

Він завмер. Його погляд, у якому жили століття болю й проклять, спалахнув здивуванням.

— Це неможливо, — прошепотів він. — Моргана… вона народилася з темряви. Вона — створіння без роду, без крові, без минулого.

Ельвонора похитала головою.

— Так каже світ. Але світ не знає всього.
Вона підвела очі, і в них тремтіло глибоке, давнє відлуння — ніби її душа пам’ятала те, чого розум не міг осягнути.

— Є древні перекази про жінку, яку Моргана любила як сестру. Людину, що носила в собі світло, здатне приборкати найглибшу ніч. Але ту жінку зрадили, і вона загинула… та перед смертю народила дитину. Мене.

Він зробив крок назад.
Серце, якого не було, стислося привидом болю.

— Тоді… ти — спадкоємиця того світла, яке Моргана ненавидить.

Ельвонора кивнула.

— І водночас — те, що вона вважає своїм правом. Вона хоче мене не знищити… а повернути. Бо думає, що я маю продовжити її темний рід. Що моє світло — це лише спотворене віддзеркалення її сили.

У тиші катакомб камінь зітхнув. Палаючі свічки хитнулись, немов хтось невидимий пройшов між ними.

Він поклав руку їй на щоку.
Холод від його пальців змішався з теплом її шкіри — протилежності, які ніколи не мали зустрітися.

— Тепер я розумію, чому вона обрала саме тебе, — прошепотів він. — Ти — ключ до її темної вічності. Її спадкоємиця… і її найбільший страх.

Ельвонора ледь всміхнулася, сумно, тихо.

— І її мішень. А значить — і твоя.

Він нахилив голову.

— Ні. Віднині — ти моя. І я боротимуся за твою душу, навіть якщо доведеться знову померти.

Вдалині щось загуло… ніби Моргана вже відчула, що таємниця розкрита.

Холод прослизнув стінами. І їхня доля зрушила з місця — прямо вглиб темної вічності.

---