Спогад Привида про їх дружбу

Він ішов у темряві, а тиша катакомб відлунювала не лише його кроками — вона повторювала кожен спогад, який він хотів би забути.
Бо перед вирішальною битвою, коли друзів уже не повернути, привид нарешті дозволив собі згадати, ким вони були до зради.

---

Його розповідь — пошепки, мов молитва мертвих

— Ми були братами, — почав він, торкаючись холодної стіни, що пам’ятала їхні юності.
Його голос не звучав гнівно. Лише втомлено.

— Ми ділили кров, клятви, перемоги… і тишу. Вони допомагали мені втекти від світу, коли я став тим, ким став. Вони прийняли мою тінь раніше, ніж я сам.

Катакомби відповіли слабким відлунням.

Перед очима ожила картина:

Двоє юнаків із мечами, що сміялися під дощем.
Дівчина-цілителька, яка знала всі їхні секрети.
Вечори в підземному театрі, де вони плели походи й битви з мрій.

— Ми мріяли про світло, — привид опустив голову.
— А вийшло так, що темрява знайшла нас першою.

Він згадав, як Моргана вперше ступила в їхнє життя — не як ворог, а як обіцянка сили.
Вона торкнулася їхніх страхів, і друзі, що колись тримались разом, почали слабнути.

---

Зрада, що боліла сильніше за будь-яку рану

— Я бачив, як вони змінюються, — прошепотів він.
— Їх сміх став гострим, як леза. Їх серця стали тихими, як могили. Вони дивилися на мене — й не бачили вже того, ким я був.

Він не злостився на них.
Навпаки — відчував провину.

— Мені слід було врятувати їх раніше. Перш ніж Моргана забрала їх душі. Перш ніж вони повірили, що темрява — це вихід, а не пастка.

Тіні від факелів заворушилися, наче слухали.

---

Але найбільше боліла остання ніч

— Коли вони повернулися до мене… вже не як друзі… а як ті, кого я мав зупинити.
Його руки тремтіли, хоч тінь не мала плоті.

Він згадував їх погляди — порожні, чорні, але з проблиском того, чим вони колись були.

— Один з них прошепотів: “Ти міг би піти з нами”.
— А я сказав: “Я не піду шляхом, що забрав вашу душу”.

Потім була битва.
Жорстока.
Не тому, що вони були сильні — а тому, що він не міг убити тих, кого колись називав родиною.

— Я не вбив їх, — додав він тихо.
— Я лише відпустив. Але темрява зробила це за мене.

Він стояв один у руїнах колись спільного шляху.

---

Чому він згадував це тепер?

Бо впереді чекала битва з Морґаною.
І в ній доведеться змиритися з тим, що все, що він любив, або вже втрачено, або потребує спасіння, як Елвонора.

— Друзі зникли, любов на межі тьми…
Він торкнувся серця — порожнього, без пульсу.

— Але я все ще тут. І я довершу те, що ми обіцяли собі в юності.
— Я поверну баланс. І врятую тих, кого ще можна врятувати.

Навіть якщо за це доведеться віддати свою вічність.