Битва

Їхня битва почалася не з крику — а з тиші.
Тиша була густою, майже живою, мов сама ніч затамувала подих, спостерігаючи за двома силами, що мали вирішити долю вічності.

Елвонора стояла посеред катакомб, оповита тінями. Її волосся розвівав невидимий вітер, а погляд був холодним, темним, майже бездонним. Темрява всередині неї повністю прокинулась — і вимагала влади.

Він, Привид опери, повернувся з заборонених шляхів — змучений, виснажений, але зі світлом у руках. Світлом, яке міг знайти лише той, хто пройшов через саму смерть.
Це світло було єдиним, що могло пробити її прокляття.

Коли вони зустрілися поглядами, катакомби здригнулися.
Світло й темрява нарешті зіштовхнулися.

---

Початок битви

Елвонора підняла руку, і тіні миттю зреагували — мов стая чорних змій, вони кинулися вперед, намагаючись скувати його дух, видерти з нього пам’ять про неї. Вони шипіли, стискали, обплітали його постать.

Але він стояв рівно.

Його очі світилися тихим, трагічним полум’ям — полум’ям тих, хто вже раз втрачав і більше не дозволить історії повторитись.

Він простягнув до неї руку:

— Елвонора. Це не ти. Повернись.

Тіні заревіли. Голос походив ніби з глибини її грудей, але не був її голосом:

— Вона — моя плоть. Моя кров. Моя вічність.

І темрява вдарила.

Її сила змінила форму — стала гострим списом тіні, що пробивав простір. Вона цілитись у його гортань, намагаючись знищити його назавжди.

Але він зник у повітрі, з’явившись за її спиною.
Його лице було поруч із її, і шепіт торкнувся вуха:

— Я прийшов не вмирати… а повернути тебе собі.

Він торкнувся її плечей світлом.
А світло — різало тіні так, ніби вони були зроблені з ночі.

Елвонора скрикнула.
То був її голос. Чистий. Живий.

Темрява всередині її завила від люті.

---

Середина битви

Вони зійшлися, як дві стихії.

Темрява з її рук виривалась у вигляді чорних крил, що били, як буря, намагаючись зламати його тіло без серця.
Світло з його долонь розкривалося пелюстками, які розсікали ніч, спалюючи прокляття.

Камінь під ногами тріскався, утворюючи провалля.

Світ мерехтів між двома реальностями — тією, де вона живе, і тією, де вона давно мертва.

Вона кричала його ім’я…
Потім забувала його.
Потім знову згадувала.

— Не залишай мене… — прошепотіла вона на мить.

Темрява спробувала заткнути їй вуста зсередини.
Він почув боротьбу в її словах, мов стогін з глибини води.

— Я тут. Я не піду. Я боротимусь за тебе.

І він кинув у темряву всю свою силу, все, що мав.

---

Кульмінація

Тінь, що заволоділа Елвонора, не витримала.
Вона піднялася над землею, перетворюючи траурний камінь на уламки.
Вона сформувала навколо себе чорну корону і заревіла:

— Якщо хочеш її — йди через мене!

І тоді почалася справжня битва — не між ними, а між ним і сутністю, що жила всередині неї.

Сутність кидалася хвилями ночі, різала, рвала, топила.
Він тримав удар за ударом, його тіло тануло, розпадалось, але він не відступав.

Він знав:
щоб врятувати Елвонору,
він повинен витягти її душу з самої прірви.

Він прокричав, вкладаючи в голос усе кохання, усі століття, всю свою муку:

— Поверни її мені!

Світло розірвало катакомби, прорізавши темряву наскрізь.

Темна сутність закричала — вперше з жахом.
Її корона тріснула, її крила розсипались пилом.
Вона намагалася втекти в Елвонору ще глибше, але світло перехопило її.

Елвонора впала на землю, а темрява вирвалася з її тіла у вигляді чорного силуету, почала відступати й танути.

---

Кінець битви

Привид упав на коліна поруч із нею — майже без сили.
Його тіло було напівпрозоре, зранене, але серце… нібито вперше за століття мало шанс забитися.

Елвонора повільно відкрила очі — вже чисті, вже її.

Вона прошепотіла:

— Ти повернувся…

Він торкнувся її холодною рукою — але вперше за всю вічність вона відчула тепло.

Він відповів:

— Я б пройшов крізь сотні темряв… аби тільки почути твоє “ти повернувся”.

Тінь була знищена.
Але попереду — нова історія.

Бо тепер вони обоє знали:
ніч не зникла.
Вона лише відступила.