Продовження розділу

Вона бореться.

У темряві, де навіть тіні боялися народжуватися, Елвонора стояла проти тієї сили, що колись сама її зламала. Століття тому вона померла від рук ворогів Привида — і тепер саме їхня жорстока магія прокинулась у новому вигляді, прагнучи забрати її знову.

Але цього разу вона була не просто дівчиною, що колись співала для нього в старовинній опері.
Тепер вона — відроджена у темну, незбагненну, майже первісну силу.
Та все ж у ній жила частинка світла — спогад про нього.

Привид відчував її боротьбу, мов власний біль.
Його безсердечне тіло не знало пульсу, але душа, колись приречена на вічність, затремтіла.
Катакомби навколо нього здригнулися, ніби камінь чув її крик.

Елвонору охопила тінь, густіша за ніч.
Вона намагалася вирватись, прорватися крізь жало темної магії, яка прагнула скувати її волю.

— Ти мене не забереш, — прошепотіла вона.
Її голос звучав м’яко, але в ньому нуртувала сила, якої не мало жодне людське серце.

Тіні ворогів намагалися поглинути її — ті самі, що століття тому вирвали її з життя.
Але тепер вона відчувала поруч його присутність.
Привид стояв у темряві, і хоч його рука була холодною, він простягав її з тією ж відданістю, що й колись.

Елвонора боролася не тільки зі смертю.
Вона боролася за нього.
За повернення.
За історію, яку смерть не змогла завершити.

Її очі спалахнули срібним світлом, і темрява відступила на крок.

Він мовчав, але кожна частинка його сутності шепотіла їй:

— Повернись до мене. Я чекав надто довго…

Темрява, що колись убила Елвонору, тепер увійшла в неї так глибоко, що стала частиною її нової сутності.
Вона не просто боролася з силою — ця сила заволодівала нею, стискаючи душу, намагаючись переписати її пам’ять, її ім’я, її любов.

Елвонора відчувала, як чужа воля проростає в ній, мов чорні корені, і кожен подих ставав важчий.
Вона ще пам’ятала його… але згадки почали тьмяніти, наче хтось гасив свічки одну за одною.

Привид бачив це.

І бачив, що програє.

Коли тінь оповила її обличчя, а погляд став глибоким, нелюдським, він зрозумів:
він більше не може боротися поруч із нею — він повинен зникнути, щоб знайти шлях до її порятунку.

Він підійшов до неї востаннє.
Доторкнувся до її щоки холодними, майже прозорими пальцями.
Її тіло здригнулося, наче в ній боролися дві душі.

— Елвонора… тримайся, — прошепотів він, хоча знав, що вона вже майже його не чує.

Темна сила посилилася, мов відчула його слова. Її волосся здійнялося від чорного вітру, очі заблищали нічною безоднею, і голос, що не належав їй, промовив:

— Вона — моя.

Катакомби загуркотіли, стіни розсипалися пилом.
Привид зрозумів, що секунди — на вагу вічності.

Він торкнувся землі, і його тіло почало розчинятись у темряві — він застосовував свою заборонену силу, ту, яка забирала його зі світу на роки… але відкривала доступ до давніх магічних шляхів.

— Я поверну тебе, я клянусь…

Його голос став примарним, розбитим, але непохитним.
І тоді він зник — повністю.
Без сліду.
Без тіні.
Без подиху.

Елвонора впала на коліна. Її погляд був темним, але десь глибоко, під усіма шарами прокляття, маленька іскорка світла здригнулась.

Вона не знала, куди він зник.
Не знала, що він вирушив у найтемніші кути світу, шукаючи способу повернути її душу.

Але темрява всередині неї прошепотіла:

— Тепер почнеться справжня битва.