✨ Відродження його музи — Елвоноро

---

✨ Відродження його музи — Елвоноро

Століття минули, як сльози, що впали і висохли на камені.
Але душі, що люблять, не вміють зникати.

У світі між життям і смертю є місце, де тихі голоси шукають нову оболонку.
І саме там її душа — розбита, але не знищена — знайшла шлях.

Вона стала Елвонорою.
Не смертною.
Не безсмертною.
А істотою нової природи: напівтінь, напівсвітло.

Елвонору народила ніч, коли місяць закрився червоним напівмісяцем.
Її тіло сплели:

сріблясте світло вічних коридорів,

пам'ять її голосу, що досі блукав у мурах опери,

і та частина її душі, що ніколи не переставала кликати його ім’я.

Елвонора жила серед людей, але не була однією з них.
Вона не пам’ятала нічого про себе,
тільки сни —
завжди одні й ті самі:

тінь у масці, холодний дотик на долоні, запах старовинної музики.
І чоловік, який дивиться на неї так, ніби втратив її сотні разів.

---

✨ Їхня зустріч після століть

Одного вечора вона заблукала в старій опері, що давно перетворилася на легенду.
Свічки на балконі тремтіли, ніби щось чекали.
Коридори дихали темрявою.

Елвонора піднялася сходами —
і відчула, як повітря раптово охололо.

І він вийшов.

Так само, як колись:
високий, у чорному,
з маскою, що приховувала муку і століття відчаю.

Його очі впізнали її раніше, ніж вона встигла заговорити.

— Елвоноро… — прошепотів він.
Так, ніби вимовив ім’я, яке боявся забути.

Вона відступила, не розуміючи, звідки знає це ім’я,
адже ніхто ніколи не називав її так.

Він тремтячою рукою торкнувся її пальців.
І холод, що був його прокляттям,
раптово став знайомим.

Її пам'ять розквітла, наче чорна троянда:
крик у підвалі,
кров на камені,
біле світло сукні на сцені,
його плечі, що тремтіли над нею…

Вона відчула, як її душа знову з’єдналася з його.

І прошепотіла:

— Ти знайшов мене… навіть після смерті.

---

✨ Її смерть — і її відродження

Він впав перед нею на коліна,
як падають тільки ті, хто довго живе без серця.

— Я клявся помститися всім, хто забрав тебе… але найжахливіше, що забрав себе разом із тобою.

Елвонора торкнулася його обличчя —
і маска тріснула.
Бо її дотик був тим, що він втрачав століттями.

Вона не була тим самим тілом, але була тією ж душею.
Тим самим світлом.
Тією ж музою.

І йому вперше за сотні років здалося,
що холод у грудях більше не такий безжиттєвий.

---