---
Його душа — полум’я, замкнене у холоді
У найглибших катакомбах під старою оперою, там, де камінь дихає вологістю, а тиша нагадує змертвілі молитви, жила душа того, хто давно перестав бути людиною.
Колись він мав ім’я.
Мав серце.
Мав майбутнє.
Та після тієї ночі, коли її життя обірвали вороги, а він, знесилений, прибіг лише встигнути притиснути до грудей її холодне тіло, — його душа розірвалася навпіл.
Одна частина згоріла разом із коханням.
Інша — стала тінню, що відмовилася прийняти смерть.
Щоб помститися, він уклав угоду з темрявою:
віддати серце — взамін на силу й безсмертя.
Він став тим, хто ходить між світами:
— привидом опери, що живе в стінах мелодій,
— вампіром, приреченим на вічний холод,
— чоловіком без серця, але з душею, що кричить у темряві.
---
Його душа плаче кам’яними стінами
У катакомбах час не тече.
Свічки горять без вітру, а повітря зберігає запахи старих трагедій.
Там він сидів ночами, тримаючи уламок її прикраси…
Срібний фрагмент, який знайшов у місці, де сталося вбивство.
Він притискав його до грудей, ніби так міг повернути тепло.
Його душа була схожа на цих катакомб:
глибока, лабіринтна і безсонна.
Він слухав, як стіни повторюють його кроки —
наче відлуння тієї, якої він чекав.
І щоночі він бачив її силует у своїх снах:
біле світло на краю темряви,
руку, що тягнеться до нього —
але щоразу зникає, ще до того, як їхні пальці зустрінуться.
---
Його душа досі любить
Він міг би розчинитися у темряві.
Міг би прийняти небуття.
Але не зробив цього.
Бо він знав:
душа, що любить — не зникає.
Вона проходить через століття.
Через смерть.
Через прокляття.
І десь там, серед нових життів і забутих імен,
вона знову народиться.
І тоді…
коли вона торкнеться його руки —
навіть її холод не злякає.
Бо її душа пам’ятає його.
А його — чекає.
---
#331 в Містика/Жахи
#5551 в Любовні романи
#123 в Любовна фантастика
готичний рок та пристрасне кохання, прокляття і кохання, потойбічне кохання
Відредаговано: 20.11.2025