Продовження розділу

---

Його душа — полум’я, замкнене у холоді

У найглибших катакомбах під старою оперою, там, де камінь дихає вологістю, а тиша нагадує змертвілі молитви, жила душа того, хто давно перестав бути людиною.

Колись він мав ім’я.
Мав серце.
Мав майбутнє.

Та після тієї ночі, коли її життя обірвали вороги, а він, знесилений, прибіг лише встигнути притиснути до грудей її холодне тіло, — його душа розірвалася навпіл.

Одна частина згоріла разом із коханням.
Інша — стала тінню, що відмовилася прийняти смерть.

Щоб помститися, він уклав угоду з темрявою:
віддати серце — взамін на силу й безсмертя.
Він став тим, хто ходить між світами:
— привидом опери, що живе в стінах мелодій,
— вампіром, приреченим на вічний холод,
— чоловіком без серця, але з душею, що кричить у темряві.

---

Його душа плаче кам’яними стінами

У катакомбах час не тече.
Свічки горять без вітру, а повітря зберігає запахи старих трагедій.

Там він сидів ночами, тримаючи уламок її прикраси…
Срібний фрагмент, який знайшов у місці, де сталося вбивство.
Він притискав його до грудей, ніби так міг повернути тепло.

Його душа була схожа на цих катакомб:
глибока, лабіринтна і безсонна.

Він слухав, як стіни повторюють його кроки —
наче відлуння тієї, якої він чекав.

І щоночі він бачив її силует у своїх снах:
біле світло на краю темряви,
руку, що тягнеться до нього —
але щоразу зникає, ще до того, як їхні пальці зустрінуться.

---

Його душа досі любить

Він міг би розчинитися у темряві.
Міг би прийняти небуття.
Але не зробив цього.

Бо він знав:
душа, що любить — не зникає.

Вона проходить через століття.
Через смерть.
Через прокляття.

І десь там, серед нових життів і забутих імен,
вона знову народиться.

І тоді…
коли вона торкнеться його руки —
навіть її холод не злякає.

Бо її душа пам’ятає його.
А його — чекає.

---