РОЗДІЛ: “Катакомби, де спить минуле”

---

РОЗДІЛ: “Катакомби, де спить минуле”

1. Спуск у місце, куди не ступає жоден живий

У ніч, коли він ледь не торкнувся її крові,
Еліанора не спала.
І він теж.

Він стояв біля її дверей у темному коридорі готелю при опері,
і довго не наважувався постукати.
Та нарешті зробив це.

— Піди зі мною, — сказав він тихо. — Є місце, яке ти повинна побачити, якщо хочеш знати мою правду до кінця.

Її очі не злякалися.
Лише засвітилися рішучістю.

Він провів її через вузький службовий прохід, де колись зберігали декорації.
За старою ширмою була залізна дверцята, замаскована під стіну.
Він торкнувся її долонею — і механізм, що не рухався сто років, відчув його.

Дверцята відкрилися.

Перед ними спускалася гвинтова драбина.
Вниз.
У повну темряву.

Еліанора ледь зглотнула, але зійшла першою.
Він ішов позаду, мов тінь, що супроводжує своє світло.

Коли вони опинилися внизу, вона побачила:

камʼяні стіни, вкриті старовинними символами,
свічки, які хтось запалював нещодавно,
плити, схожі на гроби,
і величезні роялі, розбиті й викривлені, мов жертви давньої війни.

— Це твоє? — прошепотіла вона.

— Це все, що залишилось від мене, — відповів він.

---

2. Його ім’я, яке світ давно забув

— Колись, — почав він повільно, ніби боявся власних слів, — я мав ім’я.
Живе. Справжнє.
Я був нічим не гірший за інших.
Люди аплодували моїм виставам, вітали мої мелодії, говорили, що я створюю музику з душі.

Він зупинився біля кам’яної ніші в стіні.
У ній лежав старий медальйон.

— Моє ім’я було Адріан.
Адріан де Лемор.

Еліанора промовила ім’я тихо, як молитву:

— Адріан…

Він здригнувся.
Стільки років ніхто не називав його так.

— Я був звичайною людиною, — продовжив він. — Поки не написав одну оперу. Ту, що мала перевернути все. “Арія безсмертя”. Але мій успіх викликав заздрість.

— Їхній лідер… Lucien Valcroix. Сильний, жорстокий. Він хотів забрати мою славу й моє кохання.

— Вони прийшли за мною в ніч премʼєри. І підпалили сцену, коли я був усередині. Я чув, як гинуть музиканти, актори… мій голос… все.

Еліанора нахилилася ближче.

— Але ти вижив.

— Я мав би померти, — прошепотів він. — Але він… Lucien…
зробив мені “подарунок”.

Адріан відкрив медальйон.

Усередині — висохлий червоний слід, схожий на велику краплю крові.

— Він поєднав свою кров з моєю. Прокляття. Дар. Залежить від того, кого ти спитаєш. Я прокинувся серед попелу — без дихання, без серця, але з силою і голодом.

— Я став тим, ким вони хотіли мене бачити: чудовиськом.

Він показав їй іншу нішу в камені.
У ній — уламок чорного скла, схожий на дзеркало.

— Я дивився в це роками. І бачив не себе, а тінь того, ким був.

— А потім настав день, коли я почув твій голос.

Еліанора опустила очі.

— Чому мій?

Адріан підійшов.
Небезпечно близько.
Його холод огорнув її, як туман.

— Бо ти співаєш так, як співала одна людина в моєму минулому. Та, яку я втратив через Lucienʼа.

Еліанора завмерла.

— Ти… любив її?

— Любив. І не зміг врятувати.

Він торкнувся пальцями стіни.
І в камені відкрився ще один тайник.

Усередині — тонка балетна стрічка.
Обпалена з одного боку.

Еліанора завмерла.

— Це її?

Він кивнув.

— Її звали Ліанель. Вона була моєю музою… і моєю приреченою. Lucien убив її, бо вона обрала мене.

Його голос урвався.

— Відтоді моє серце мовчить.

---

3. Таємниця крові та голосу

Еліанора поклала руку на його груди.
Там, де мало б бути серце.

— Воно… справді не б’ється, — сказала вона з сумом. — Але ти відчуваєш. Я бачу це.

Адріан підвів на неї погляд — холодний, темний, але з тріщиною світла.

— Ти небезпечна для мене, Еліаноро. Бо твої ноти розбудили в мені щось, що я вважав мертвим.

— І Lucien відчує це. Він завжди відчуває, коли я слабшаю… або коли я знову люблю.

Еліанора завмерла.

— Він досі живий?

Адріан відповів гірко:

— Вампіри… не вмирають легко.
І він не забув мене.
Він не пробачив, що я вижив.
І він точно не пробачить тебе.

Еліанора відступила на крок.
Її обличчя поблідло, але очі — ні.

— Я не відступлю, Адріане. Якщо ти дозволиш — я залишусь. Навіть якщо проти нас увесь морок цього світу.

В його погляді з’явилося щось, що вона ніколи не бачила.
Страх.
Не за себе.
За неї.

— Тоді я мушу навчити тебе, — прошепотів він. — Катакомби — це тільки початок. Там, нижче, є ще щось. Щось, про що не знав ніхто, навіть Ліанель.

Еліанора присунулася ближче.

— Що саме?

Він зітхнув — не з потреби, а з пам’яті про минуле.

— Місце, де похована моя душа.
Єдина частина мене, що лишилася живою.
І тепер… вона реагує на тебе.

Її очі розширилися.

— Похована… душа?

Адріан тихо сказав:

— Якщо я доведу тебе туди — ти побачиш, ким я був. І ким я можу стати… якщо ми будемо разом.

---