РОЗДІЛ: “Смак забороненого подиху”

---

РОЗДІЛ: “Смак забороненого подиху”

1. Ніч, коли все мало піти неправильно

В операційному залі, де вже давно не було глядачів, панувала тиша.
Еліанора співала пізно — так пізно, що навіть тіні здавалися сонними.

Він стояв позаду, слухаючи її голос.
Кожна нота була, як удар серця, якого в нього не було.
Вона давала йому життя, яке він не мав права брати.

Та цього разу щось змінилося.

Її голос…
звучав інакше.
Тепліше.
Солодше.

І він відчув це.
Пульсуюче тепло, яке піднімається з глибини її крові —
тепло, яке кожен вампір чув, як спів світанку.

Він здригнувся.

— Еліаноро… досить. На сьогодні — досить, — прошепотів він хрипло.

Вона обернулася, розгублена.

— Ви… блідіші, ніж зазвичай. Щось сталося?

Він відступив на кілька кроків назад.
Кігті голоду впивалися в його свідомість.
Очі запалали темно-червоним.

— Не підходьте. Зараз… ні.

Але вона не слухала.
Вона ніколи не боялася його.

Еліанора торкнулася його руки — так само ніжно, як тоді, вперше.

Її тепло накрило його.
І він відчув, як стримувана сотні років жадоба проривається назовні.

---

2. Крок до прірви

Її серце билося швидко — він чув кожен удар, ніби барабан війни.
Його тіло здригалося.

— Відійди… — прохрипів він, але голос уже не належав йому.

Її пальці знову торкнулися його щоки.

— Я бачу, як вам боляче… що я можу—

Він схопив її зап’ясток.
Сильно.
Занадто сильно.

Еліанора здригнулася, але не відступила.

Він нахилився ближче.
Його губи торкнулися її шкіри на шиї —
ледь, як подих темряви.

Він чув шум її крові.
Він відчував її тепло.
Він бачив, як перед ним відкривається найсолодший гріх.

Його ікла ковзнули по її шкірі.
Він відчув смак життя, що було лише в одному кроці.

— Прошу… — прошепотіла вона, не тікаючи. — Не губіть себе.

Це зупинило його більше, ніж будь-яка молитва.

Він зірвався назад, ніби його обпекло.

В очах — жах.
У руках — її пульс, що шаленіло від страху й довіри.

— Якби я торкнувся тебе на мить довше… — він ковтнув, задихаючись, хоч йому не потрібне було повітря. — Я б убив тебе.

Він кинувся до стіни, сховавши обличчя в руках.

— Тікайте… будь ласка…
Я не контролюю це…
Я чудовисько, Еліаноро.

Вона стояла мовчки.
Потім підійшла повільно, дуже повільно, ніби наближалася до пораненого звіра.

Вона поклала руку на його спину.

Його тіло здригнулося від тепла.

— Якби ви були чудовиськом, — сказала вона ніжно, але твердо, — ви б зараз пили мою кров. Але ви боретесь. І тому… я не боюся.

Він підняв на неї погляд.
В його очах горіли дві стихії:
голод і любов.
Світло і темрява.

— Ти не повинна бути поруч зі мною, — сказав він. — Бо одного дня я не зупинюся.

Вона відповіла:

— А може, саме я зможу зупинити ваш морок?

І тоді він зрозумів:
ця дівчина стане для нього або спасінням…
або смертним вироком.

---