РОЗДІЛ: “Там, де тло дихає кров’ю й музикою”

---

У старих архівах опери була легенда:
про геніального композитора, який зник у ніч великої пожежі,
і про чудовисько в тіні, що відтоді стереже цю сцену.

Та ніхто не знав правди.
Ніхто — крім нього.

---

1. Що приховує темрява

Він стояв на верхньому балконі, спостерігаючи за Еліанорою.
Вона репетирувала арію, наповнюючи пусту залу голосом, який був світлом серед його нескінченної ночі.

Його пальці мимоволі торкалися холодних перил.
Із кожною секундою йому все важче було стримувати природу, що прокинулась у ньому століття тому.

Він пам’ятав той день.
Ту ніч.

Кров.
Пожежу.
Крики.
І поцілунок смерті, подарований ворогом, який бажав його загибелі.

Він не помер.
Його прирекли на інше — голод, що спопеляє зсередини, вічність без серця, тінь без тіла.
Так автори трагедій створюють монстрів.

---

2. Перша зустріч, яка змінила все

Еліанора з’явилася в опері ніби випадково — чорноока, замислена, з тихою усмішкою, яка розтинала його темряву.
Він не знав, чому вона викликає в ньому те, чого він не відчував із часу до прокляття.

Він намагався триматися осторонь.
Він знав: мертві не торкаються живих.

Але вона щоразу наближалася.
Її голос кликав його.
Її присутність руйнувала стіни, які він будував протягом десяти десятиліть.

І однієї ночі…
він зламав власну обітницю.

Її рука в його руці.
Її подих біля його щоки.
Її шепіт:

— Ви холодні… але чомусь це не лякає мене.

Тоді він зрозумів:
вона — небезпека.
Вона — спасіння.
Вона — його остання арія.

---

3. Історія, яку він боявся розказати

Увечері він привів її до таємної кімнати під сценою — колись це була його майстерня.
На столі лежали його старі рукописи, пергаменти, чорнильниці, що висохли ще до її народження.

— Тут я жив… колись, — сказав він.

Вона слухала.

— Мене зрадили, — його голос став порожнім. — Ті, кому я довіряв. Вони підпалили сцену, щоб знищити мене і мою останню виставу. Але перед смертю вони залишили мені дещо гірше за смерть.

Він підняв погляд.
Його очі на мить відбили світ свічки багряним блиском.

— Я прокинувся в темряві. Без дихання. Без серця. Без часу. Я став тим, що тепер називають… вампіром.

Еліанора не відступила.
Навпаки — зробила крок ближче.

— Ви страждали самі стільки років… — її голос тремтів. — Якби я могла… я б забрала частину цього болю.

Йому хотілося повірити.
Хотілося торкнутися її знову.
Та він знав: дотик може вбити.

---

4. Відлуння забороненого бажання

Він стояв за її спиною, коли вона торкалася старих нот,
і відчував запах її шкіри — теплий, живий, солодкий.
Кров.
Життя.
Те, чого він не мав права жадати.

— Ви не розумієте, — прошепотів він. — Моя природа… вона небезпечна.

Еліанора обернулася до нього.
Її обличчя було так близько, що він міг відчути тепло її подиху.

— А якщо моя природа — тягнутися до вас? — тихо сказала вона.

Його руки здригнулися.
Холод зустрів тепло, коли він торкнувся її щоки кінчиками пальців.

Вона не відступила.
Навпаки — притулилася до його долоні.

І цей простий рух розірвав його навпіл.
Він хотів її.
Хотів чути її голос поруч кожну ніч.
Хотів покласти клятву на її серце.

Але він був створений із темряви.
Вона — з музики й світла.

Навіть тіні знали:
таке кохання не може закінчитися добре.

---