"Дотик без серця"

---

Наступного вечора вони залишилися в опері вдвох.
Свічки ледве тремтіли в повітрі, ніби боялися освітлювати істину, яку приховував він.

Еліанора стояла біля рояля, схилившись над партитурою, яку він написав цієї ночі. Її пальці торкалися нот, ніби гладили живу істоту.

— Це… прекрасно, — прошепотіла вона. — Наче створене з болю й надії одночасно.

Він мовчав.
Бо знав: ця музика — останнє людське, що в ньому залишилося.
Все інше — тінь, голод, безсердечна безсмертність.

Еліанора обернулася до нього.
Її очі світилися теплотою, яка не мала жити поруч із ним.

— Ви сьогодні такий тихий, — сказала вона, роблячи крок ближче. — Наче щось хвилює вас.

Він відступив трохи назад. Ненавидів це.
Ненавидів той холод, який струменів з його шкіри — холод, що нагадував йому, що серце в його грудях давно мовчить.

Але вона підійшла ще ближче.

— Ви не мусите боятися мене, — прошепотіла вона.

І тоді сталося невідворотне.

Вона простягла руку.
І він, уперше за століття, дозволив собі торкнутися іншої душі.

Їхні пальці з’єдналися.

Еліанора здригнулася.
Її подих затремтів.

— Ви… холодні, — ледь вимовила вона, не відпускаючи.

Його голос прозвучав так, ніби виходив із глибини темного колодязя:

— Бо моє тіло не живе. Бо моє серце — давно не б’ється. Бо я той, кого не мала б бачити жодна жива душа.

Вона підняла очі.
І в них не було страху.

Лише сум і тихе розуміння, ніби її серце відчуло те, чого він ніколи не наважився сказати.

— Тож… ви той самий привид, — прошепотіла вона. — Привид опери, про якого ходять легенди.

Він не відповів.
Лише забрав руку — різко, майже з відчаєм, ніби боявся обпалити її власним холодом.

— Не торкайтеся мене більше, Еліаноро, — вимовив він. — Бо дотик мертвого приносить горе живим.

Вона зробила крок уперед, всупереч усьому.

— А якщо я не боюся?

Її голос тихо зламався.
І в ту мить він зрозумів: вона може стати його спасінням…
або останнім кроком до прірви.

---