Там, де лунає остання арея

У старій опері, що вже давно втратила свій голос і своє ім’я, жив привид — той, кого хибно вважали міфом. Сто років тому він був людиною: композитором із серцем, що билося виключно для однієї жінки. Її називали його Судженою, бо ніхто так не міг пробуджувати в ньому музику, як вона.

Вони зустрічалися в темних коридорах за кулісами, де запах пилу змішувався з ароматом перших троянд. В її очах він бачив світло, яке не знало тіней, і кожна нота, написана ним, була признанням у коханні.

Але там, де є світло, завжди з’являється хтось, хто хоче його загасити.
Його вороги — заздрісні, жорстокі, голодні до влади — мріяли позбавити композитора всього. І вони зробили це: одного дощового вечора вона не повернулася на сцену. Її життя обірвали ті, хто боявся сили їхнього кохання.

Кажуть, у ту ніч він піднявся на дзвіницю театру й поклявся, що ніколи не дозволить собі забути її.
Та будь-яка клятва, вимовлена в темряві, має свою ціну.

Він прокляв власну смертність.
І став тим, кого люди охрестили привидом опери.
Вічним сторожем порожніх залів.
Ув’язненим у часі, як мурашка в бурштині.

---

Минули десятиліття, століття… Світ за вікнами змінювався, та його опера залишалася застиглою в тумані. Він чув лише шелест минулих арій і відлуння чужих кроків, які вже ніколи не звертали уваги на його тінь.

Та одного дня він зупинився.
На балконі, де колись кохав, він побачив фігуру — тендітну, мов створену з вечірнього серпанку. У неї були очі, в яких відбивалося світло старих вітражів, і погляд, що пробивався крізь темряву прямо до його проклятого серця.

Він знав: це не примара.
Це не спогад.
Це вона.

Але не такою, як колись — а тією, якою її створив час. Наче тінь з трояндових садів та холодного місячного світла.

Вона не говорила — лише дивилася.
А він боявся підійти, бо пам’ятав, що все, до чого торкався його вічний голос тьми, ніколи не могло лишатися живим.

— Чому ти повернулася? — прошепотів він, і його голос зітлів у тумані.

Вона нахилила голову, ніби прислухаючись до мелодії, яку він так і не дописав. І тоді він зрозумів: її не повернули боги, не повернув час…

Її привела його самотність.
Його проклята клятва.
І незавершена арія, яку вона мала почути перед смертю.

---

Кажуть, інколи вночі у забутій опері чути жіночий сміх і тихий шепіт чоловіка.
Кажуть, у темних коридорах з’являється силует у чорному, що йде поруч із тінню композитора.
Кажуть, він нарешті дозволив собі завершити ту саму арію.

І коли останні ноти торкнулися стін, її тінь вперше торкнулася його руки.

Тепер вони разом.
Не живі й не мертві —
а ті, хто зумів повернути собі кохання, забране століття тому.