Розділ 10: Повернення вглиб маєтку

Вітер завив за вікнами, мов попередження. Підлога скрипіла під їхніми ногами, коли друзі мовчки піднялися з-за столу. Вони знали: час гаяти більше не можна.

— Ми маємо знайти місце, де Іван почав ритуал, — прошепотіла Аня, стискаючи обручку в долоні. — Це має бути десь у підвалі. Там, де найстаріші частини будинку… де все почалося.

Сходи в підвал скрипіли, а повітря ставало все вологішим і важчим. Стіни вкривали пліснява і лишайники, а на кам’яній підлозі виднілись ледь помітні кола та символи, вирізьблені в камінь. Марина опустила ліхтарик на центр круга — і їхні серця завмерли.

— Це він… — прошепотіла. — Місце ритуалу.

У самому центрі круга лежала ще одна річ — засохлий, потрісканий шмат тканини з вишитими ініціалами: "Е.К." — Єлизавета Ковальська. Її шлюбне ім’я. Це був останній особистий предмет, що завершував трикутник ритуалу.

Олексій вийняв медальйон, Аня поклала поруч обручку, Дмитро — клаптик тканини.

— Що тепер? — запитав він.

Марина відкрила книгу, сторінки якої ледве тримались на корінці. Її пальці тремтіли:

— Щоб зламати зв’язок, ми маємо віддати все назад. Не Івану — а Єлизаветі. Ми повинні сказати вголос, що вона вільна. І що любов не означає ув’язнення.

Тиша. Тільки каплі з труби били в ритмі з серцем. Потім Аня заговорила — впевнено, чітко:

— Єлизавето, ми віддаємо тобі те, що твоє. Ти не зобов’язана залишатися тут. Твоя любов не має бути твоїм ланцюгом. Іван тебе не врятував — він ув’язнив тебе. Але ми — ми хочемо дати тобі свободу.

Коли вона поклала обручку на тканину — щось змінилося. Круг загорівся м’яким білим світлом. Тиша — глибока, майже космічна — накрила кімнату. Медальйон засяяв золотим блиском, а потім… розсипався пилом.

Із темряви підвалу виринуло щось тонке, прозоре, майже невидиме — жіночий силует. Єлизавета. Її очі були сумні, але спокійні. Вона поглянула на кожного з них — і зникла в спалаху світла.

І щойно це сталось — все затремтіло. Повітря очистилось. Будинок видав довгий, глухий стогін — ніби каміння з серця. Потім запала тиша.

— Ми зробили це… — прошепотів Олексій. — Вона пішла.

Марина підняла очі:

— І прокляття зламане.

Коли вони вийшли з підвалу, вітальня змінилась. Всі меблі, раніше перекручені і темні, стали охайними, чистими, ніби їх тільки-но відновили. Біля каміна стояв силует — Іван.

Він більше не був страшною тінню. Це був звичайний чоловік з глибоким болем у очах. Він не наближався — лише дивився на них.

— Вона… вільна? — запитав він.

Аня кивнула. — Так. І тобі час іти також.

Іван опустив голову. Тихо прошепотів:

— Дякую…

Його постать зникла, як серпанок, залишивши по собі легкий запах воску і старих троянд.

     Свобода

Коли вони вийшли надвір, небо було блакитним. Сонце сяяло. Пташки співали. І головне — ворота маєтку були відчинені.

Вони переглянулись. 

— Ми вільні? — запитав Дмитро.

— Ми вільні, — підтвердила Марина з посмішкою.

І всі четверо, обіймаючись, востаннє глянули на старий будинок, що тепер мовчав у мирі.

Він більше не був пасткою.

Він став спогадом. І тишею.