Розділ 6: Привид маєтку

Після того як вони відкрили медальйон, тиша, що панувала в кімнаті, стала ще гнітючішою. Холод проник до кожної кістки, і кожен з них відчував, як повітря стає важким, насиченим якимось неясним страхом. Проте навіть страх не міг зупинити їх — вони були вже занадто глибоко втягнуті в цю загадку, щоб відступити.

— Що це за знак? — запитала Марина, тримаючи медальйон у руках, і уважно розглядаючи його. Символ на медальйоні був схожий на стародавнє коло з різними лініями, які перетиналися в центрі. Це виглядало як символ, пов’язаний з магією, і саме тому їх душі стискалися від непевності.Дмитро обережно взяв медальйон, і в той момент знову пролунали ці дивні звуки, які вони чули ще до того, як потрапили на горище. Шурхіт, такий слабкий, але все ж таки явний. Вони всі замерли. Звук був як пошарпані сторінки книги або якісь невидимі рухи в повітрі.

— Ми не самі тут, — сказав Олексій, відчуваючи, як щось неприязне спостерігає за ними. Його очі дивилися в темряву, немов він шукав щось невидиме.

— Це ще не все, — прошепотів Дмитро, вивчаючи символи на медальйоні. — Пам'ятаєте, що казав той запис? Що все, що ми знайшли тут, — це частина якоїсь магії. Він намагався втримати себе від цього. Він же намагався зв'язати свою душу з іншим світом.

Аня підійшла ближче і придивилася до медальйона. У неї знову виникло відчуття, що цей медальйон може бути не просто знайденою річчю. Він не просто ключ до розгадки, а й частина величезного механізму, який пан Іван використовував, щоб проникнути у потойбічний світ.

— Ми маємо повернути це назад, — сказала вона, тримаючи медальйон в руках. — Інакше ми не зможемо звільнити його дух. Це все частина прокляття, яке ми не можемо зрозуміти. Якщо не повернемо це, ми теж будемо прив'язані до цього місця.

І ось, поки вони обговорювали це, раптом на стіні з’явилася тінь. Спочатку це було лише рухоме затемнення, але потім воно стало чіткішим, малюючи фігуру людини. Вона була туманною, але жахливо реалістичною.

— Пане Іване? — вимовив Дмитро, його голос задрижав від страху. Тінь почала рухатись, наближаючись до них.

З кожним кроком тіні у повітрі ставало все більш важким. Вони відчували, як простір навколо них стискається, як усе стає таким тісним, що навіть дихати стало важко.

— Що нам робити? — кричала Марина, кидаючись назад. 

Тіні стали більш чіткими, і навіть світло ліхтаря, яке вони тримали, здавалося не могло їх відганяти. Поступово тінь набирала форму, і ось перед ними з’явився невидимий силует, з якого повільно виразно формувався старий чоловік у чорному костюмі.

— Іван... — пробурмотів Олексій, відчуваючи, як страх охоплює його, а серце завмирає. — Ти не можеш звільнити себе.

— Мені не потрібно... звільнення, — сказав голос. Це був голос, який лункав не зсередини приміщення, а наче з самої землі, мовби він походив з глибин цієї старої будівлі. Він був повний болю і жалю, але також глибокої зловісної рішучості.

Тінь поступово стала більш чіткою, і з її темряви виступили ще якісь обриси — зломлені людські очі, скривлені в уявній муці. Всі чотири друзі стояли без руху, їх погляди не відривалися від цієї сили, яку пан Іван залишив за собою.

— Як ти сюди потрапив? — запитав Дмитро, розуміючи, що це не просто дух, а щось значно сильніше. Іван, мабуть, не хотів спокою, бо навіть смерть не змогла забрати його бажання втручатися в цей світ.

— Він намагався порушити межі між світами... — проговорив Іван. — І він хоче, щоб ви завершили те, що я почав.

З глибини кімнати виразно лунали голоси, які стали все більш незрозумілими. Спершу вони звучали, як ехо з далекого часу, потім ставали дедалі голоснішими, як намагання проникнути в їхні розуми.— Ти хочеш, щоб ми відкрили це? — запитав Олексій, знаючи, що зараз не можна відступити.

— Ви повинні зробити це, — відповів Іван, а потім його образ почав поступово зникати, залишаючи тільки той самий зловісний символ.

Раптом знову заговорила Марина, яка нарешті зрозуміла всю тяжкість ситуації:

— Нам потрібно повернути цей медальйон на місце, де ми його знайшли. І тільки тоді зможемо зупинити це.

І хоча її слова були сповнені страху, у той самий момент вони всі усвідомили — повернення до початку було єдиним правильним шляхом.