Розділ 8: Зв'язок з будинком

На початку, коли друзі тільки почали розслідувати маєток, вони не відчували себе в пастці. Вони могли вільно пересуватися між кімнатами, відвідувати бібліотеку і досліджувати будинок. Здавалося, що з ними нічого не сталося, і все було просто частиною загадки, яку потрібно було вирішити. Але чим більше вони перебували в маєтку, тим більше починали виникати непояснені і тривожні моменти.

Я не розумію, як саме ми пов'язані з домом? Ми спокійно ходили до бібліотеки! — сказав Олексій. 

Марина, з медальйоном у руці, повільно обернула його між пальцями. Всі стояли в тиші, поки її голос не прозвучав, тихий, але впевнений:

— Через цей медальйон… і через обряд, який Іван почав, але так і не завершив. Ми стали його частиною. Але не фізично. Скоріше емоційно. Проте згодом, фізично також будемо зв'язані. 

Дмитро нахилився ближче, насупив брови:

— Але як? Ми ж не підписували жодної угоди, не читали заклять, просто прийшли сюди…

Аня нервово стискала рукави светра. В її очах блищав страх і раптове розуміння:

— Саме в цьому і річ. Іван не потребував нашої згоди. Ми ввійшли в дім. Ми торкались речей. Ми розбудили його прокляття, коли знайшли медальйон… Коли ми прочитали імена в книзі родоводу. Ми стали частиною ритуалу, навіть не знаючи про це.

Марина додала, не зводячи очей з Дмитра: 

— Кожен, хто вступає в цей будинок і торкається минулого Івана — стає його "свідком". А якщо ще й носить із собою артефакт, як-от цей медальйон — стає "зв’язаним".  Це як пастка, яка чекає на нових жертв. Він не просто хотів залишити себе тут… Він хотів, щоб його біль ніколи не згас. Щоб інші переживали його муки знову й знову.

Дмитро повільно кивнув, ніби втрачаючи останню надію:

— Тобто… ми вже не просто гості. Ми — частина історії цього будинку?

Аня відповіла тихо:

— Так. І поки ми не розірвемо це прокляття, ми ніколи звідси не підемо. Може, й фізично зможемо вийти… але частина нас залишиться тут. І врешті ми знову повернемося. Бо він уже тримає нас.